/Files/images/Screenshot_3.png


2022 рік


/Files/images/Victor_Hugo.jpg 26 лютого - 220 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802 – 1885), французького письменника


Французьку літературу XIX століття неможливо уявити без Віктора Гюго. Творчість найвидатнішого французького ро­мантика, вождя французького романтизму, його теоретика вражаюче багатогранна й розмаїта: він великий поет, прозаїк, драматург, до того ж літературний критик і бойовий, темпераментний публіцист.

Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в Безансоні. Батько його, котрий народився в сім’ї майстра столярного цеху, за часів Наполеона став генералом. Мати письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона й була роялісткою. Сім’я Гюго часто переїжджала, деякий час вони жили в Іспанії. Після падіння Наполеона, перебуваючи в Мадриді, де батько був губернатором, сім’я розпалася. Віктора виховувала мати.

У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Ще підлітком він починає писати і вже в 1816-1816 роках його ода та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Свою першу поетичну збірку «Оди й різні вірші» (1822) він написав у стилі класицизму.

Щодо класицизму Гюго, то він виявився дуже нестійким. Тіль­ки-но молодий поет виходить із стадії шкільного наслідування, починається поступовий, спершу несміливий, а потім усе рішучі­ший перехід на романтичні позиції. Але в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму.

Свідченням того є перший його роман «Ган Ісландець» (1821-1822). Другий роман «Бюг Жаргаль» (1826) не є винятком. У цьому романі Гюго звернувся до змалювання повстання негрів-рабів.

У галузі поетичного стилю реформа Гюго визначилась у на­маганні замінити раціоналістичний вірш класицизму мовою люд­ських почуттів. Він відмовляється від прикрас, запозичених з античної міфології. У цей же період Гюго звертається до балади, яка вважалася жанром романтичним і привертала тоді загальну увагу. У1826 році виходить його збірка «Оди і балади», сама на­зва якої промовисто засвідчує її перехідний характер: тут оди, взі­рцевий жанр класичної поезії, об’єднані з баладами, характерним представником романтичної поезії.

Наприкінці 20-х років романтики надають особливої ваги за­воюванню театру, який все ще лишався під владою класицизму.

З цією метою 1827 роду Гюго пише свою першу романтичну іс­торичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття. Її вождь Кромвель був зобра­жений як сильна особистість, але, на відміну від цільних героїв класицизму, він зазнає моральних протиріч: скинувши короля, він ладен зрадити революцію і стати монархом. Великого розголосу набула передмова до драми, в ній Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показати істо­ричну обумовленість торжества романтизму. Це була цілісна про­грама романтичного руху.

Значним явищем стала збірка «Орїєнталії» (1829) — перша завершена романтична збірка по­езій, яка й створює Гюго репутацію великого поета.

Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом. :

Ідейний зміст драм його не сходить до самої проблематики, що пов’язана з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липне­вою революцією 1830 роду. Романтичні драми його перегукува­лися з актуальними соціально-політичними проблемами сучас­ності, відстоювали її передові ідеали та устремління.

В основу кожної із драм його 1829—1839 років, за винятком «Лукреції Борджа» (1833), покладений конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та мо­нархією («Маріон Делорм», «Король розважається», 1832, «Марія Тодор», 1833, «Рюі Блаз», 1838) та інші.

В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найви­щих досягнень французького історичного роману доби романтиз­му є роман Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Цей роман відбиває національну історію, він пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.

Кінець 20-х і 30-х років належить, поряд із двома десятиліт­тями вигнання (1851—1870), до періодів творчої активності, не­звичайної навіть для Гюго. У ці роки він зводив будову романтич­ної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але разом з тим, не послаблялася й інтенсивність його поетичної творчості. У 30-ті й на початку 40-х років з’являються чотири його поетичні збірки - «Осіннє листя» (1836), «Пісні сутінок» (1837), «Внутрішні голоси» та «Промені и тіні» (1841). Крім того, багато поезій ввійшли до «Споглядань» — величезної дво­томної збірки; опублікованої вже в період вигнання (1856),

Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання. Він поселяється на острові в протоці Ла-Манш. З метою викрити і знеславити перед усім світом політичного авантюриста та його злочинний режим і тим самим сприяти їхньому скорому падінню в перший рік еміграції Гюго пише дві книги: «Наполеон Малень­кий» та «Історію одного злочину» — своєрідну викривальну хро­ніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 року.

Саме в період вигнання завершується формування світогляду письменника. У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюго створює збірку «Карт» (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. На перший погляд, збірка справляє враження калейдоскопа реальних сценок і гротескно- карикатурних портретів, але є в ній чітко прокреслені смислові лінії і поля незвичайно високої емоційної напруги, котрі всьому цьому різнорідному матеріалові надають певної впорядкованості й завершеності.

Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанрах. У цей період з’явилося три романи: «Знедолені» (1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). В усіх цих романах центральною виступає тема народу.

В. Гюго був не тільки великим поетом, але й активним громадсько-політичним діячем, який прагнув впливати на хід подій. Збірка «Грізний рік» (1872) являє собою своєрідну поетичну хроніку драматичних подій, що їх переживала Франція під час Франко-Прусської війни (1870—1871)..

Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років його довгого життя. Але він лишається і активним громадським діячем, і пристрасним публіцистом, невтомно бореться проти по­літичної реакції, суспільного зла й несправедливості.

В останній період творчості Гюго одна за одною з’являються його поеми та поетичні збірки: «Мистецтво бути дідусем» (1877), сатиричні поеми: «Папа» (1878), «Осел» (1880), «Всі струни ліри» (1888— 1893) та інші.

Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію, в якій взяли участь тисячі людей.

Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури.



/Files/images/Чарлз Діккенс.jpg 7 лютого - 210 років від дня народження Чарльза Діккенса (1812 – 1870), англійського прозаїка


Чарлз Діккенс — письменник вікторіанської епохи, який не тільки відобразив її у своїх творах і порушив проблеми, котрі хви­лювали англійське суспільство, а й намагався їх розв’язувати.

Його активна літературна й громадська діяльність сприяла великим змінам - ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценатства. Його любов до бідних і скривджених була справжньою, а не фальшивою, дня нього вони були такими ж повноправними членами суспільства, як і заможні, їм він дарував усю силу свого таланту, усю свою любов, відкривши їм поезію їхнього буденного життя, і став символом Англії прозаїчної.

Народився Чарлз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім’ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарлза жили порівняно благополучно, проте через деякий ас почали з являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейно­го добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам’я­тав. Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро).

Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його вихователями, початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі.

Батько геть заплутався у боргах, і сім’я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому при­міщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й мораль­на травма для Чарлза, котрий прагнув учитися.

У цей час у хлопця з’явилося ще одне захоплення — Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє справжнє ви­ховання. Так маленький Чарлз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше.

Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім’ї більш-менш пристойне життя. Чарлз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. Але, маючи жвавий характер, він відвідує спектаклі і, мріючи про театральне майбутнє, бере уроки сценічної майстер­ності. Крім того, Чарлза приваблювала робота репортера. Тому він наполегливо вчиться стенографії ночами, а вдень вивчає закони.

З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису «Дзеркало парламенту», що належав його родичеві. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж ін­ших працівників редакції: його репортажі були цікаві та набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося ро­бити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі та тверді манжети, а потім списував їх дрібним письмом.

До професійних клопотів додалися й особисті — сім’я потре­бувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило по­дальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, по­бачено, що варто лише взятися за папір, а далі — то справа репортерського досвіду й часу.

Наприкінці 1833 року в журналі «Манслі Мегезін» з’явилося оповідання «Обід на Поплар Вок», правда, без імені автора. Чи­тачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім’я під псевдонімом «Боз» (жартівливе пріз­висько молодшого брата Чарлза Діккенса, яке згодом стало відо­ме сотням тисяч читачів). Так письменника продовжували нази­вати, коли він став знаменитим. Нариси, автором яких був Боз, побачили світ у різних часописах, часом і всупереч бажанням Дік­кенса, про що свідчать листи до друзів. До жанру нарису пись­менник звернувся не випадково: ще в дитинстві, заради розваги, він полюбляв занотовувати дещо про людей, з якими звела його доля, про цікаві місця, де бував. З роками таких записів ставало дедалі більше — це був безцінний матеріал, що чекав свого часу.

Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з’явилися на прилавках «Нариси Боза» удвох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо: дехто вважав, що авторові притаманне багато­слів’я, зумовлене невпевненістю і тривогою, а також бажанням сподобатись читачеві.

Так, у нарисах можна відшукати багато незакінченого й недо­сконалого, проте це пояснюється відсутністю літературного до­свіду, але аж ніяк не таланту. А учнівство — це період, через який проходить ледь не кожен письменник, проте для одного він ко­роткий, а інший до кінця життя залишається учнем.

Зі сторінок циклу «Картинки з натури» перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно.

Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження («Вулиці. Ве­чір»). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис «Будинки для життя»).

Тему самотності людини порушено в на­рисі «Думки про людей». У нарисі «Різдвяний обід» Діккенс впер­ше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злаго­ди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник «середнього кла­су» — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість — ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нор­мальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси «Гораціо Спаркінс», «Екскурсія на пароплаві» та інші).

Значення творів, що увійшли до циклу «Оповідання», не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подаль­ших творах.

«Посмертні записки Піквікського клубу» — твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозу­мілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації.

Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом ан­глійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ «Нарисів Боза» до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропо­нував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комік­си. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб.

Величезний успіх "записок" змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман «Пригоди Олівера Твіста». ,

Роман «Записки клубу» був закінчений у 1837р. Ім’я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов склад­ний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури.

6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з’явився у письменника давно. Спо­чатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому пере­конатися в перевагах американської демократії, про яку амери­канці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв’язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам.

Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1844). Одночасно він працював над повістю «Різдвяна пісня в прозі», що започат­кувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань.

Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італі­єю, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі «Картини Італії».

Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над «Історією Англії для дітей», що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман («Повість про два міста» 1859), соціальний роман («Крихітка Доррін» 1855 - 1857), соціально-авантюрний («Великі сподівання» 1861), детективи («Таємниця Едвіна Друда» 1870), роман-утопія («Тяжкі часи» 1854).

Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман «Таємниця Едвіна Друда». 8 червня 1870 року йому стало погано. Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.


/Files/images/Ж. Мольєр.png 15 січня - 400 років від дня народження Жана Батіста Мольєра (Поклена) (1622 - 1673), французького письменника, драматурга і актора

У Парижі, в родині королівського камердинера Поклена 15 січня 1622 року народився син, якому дали ім’я Жан-Батист. Цьому хлопчикові судилося стати великим письменником. Щоправда, свої славетні комедії він підписував іншим, сценічним іменем — Мольєр.

Батько майбутнього драматурга, попри придворний титул, не був дворянином. Поклени з роду в рід працювали шпалерниками і на добру славу здобулися не мечем, а заповзятливістю й сумлінністю в роботі. Згодом ця обставина виявиться вирішальною при формуванні світогляду Мольєра.

Загальновідомий, хоча й дещо романтизований образ Франції ХVII століття створив Олександр Дюма в знаменитій трилогії «Три мушкетери», «Двадцять років по тому», «Віконт де Бражелон». То ж варто лишень нагадати, що підданці французького короля поділялися тоді на три стани: два вищі, звільнені від податків,— духовенство й дворянство; і безправний третій, до якого належали й убогі селяни, й багаті буржуа на кшталт Покленів.

Дворяни назагал відчували відразу до праці і єдино гідним для себе провадженням часу вважали війну, а в перервах між війнами - полювання, дуелі й політичні чвари. Натомість серед буржуа головною чеснотою ставили працьовитість і вміння вести справи із зиском для себе. Розпочата дворянами громадянська, війна - Фронда — завдавала не­абиякої шкоди торгівлі й промисловості, і тому єдиний захист від сваволі дворян і духовенства буржуа вбачали в міцній королівській владі. Не випадково ідеалізований образ короля-рятівника з’явиться і в Мольєрових п’єсах.

Завдяки високому батьковому становищу Жан-Батист отримав добру на той час освіту в привілейованому єзуїтському Клермонському коледжі. Він вільно читав в оригіналі римських авторів, а по закінченні навчання здобув ступінь ліценціата права (1639). Але правнича кар’єра не вабить молодого Поклена. 1643 року він приймає сценічне ім’я Мольєр і стає на чолі «Блискучого театру», де сам грає головні трагедійні ролі. Втім, трагік з нього вийшов абиякий. Трупа, зрештою, розпалася, а сам Мольєр приєднався до мандрованого комедійного гурту Дюфрена, з яким об’їздив усю Францію в 1645 – 1658 рр.

Очоливши трупу після Дюфрена в 1650 році, Мольєр змушений був подбати і про її репертуар. Саме до цього часу належать його перші драматургічні спроби - комедії й фарси, більшість із яких не збереглася. Але Мольєр не лише пише п’єси, а й сам грає в них головні ролі. З невдахи-трагіка вийшов першорядний комедійний актор.

Дедалі ширший успіх Мольєрової трупи привернув до неї увагу самого короля, й після зіграного 1658 року при дворі спектаклю «Закоханий лікар» актори з монаршої ласки отримали придворний театр Пті-Бурбон, а дещо згодом,— театр Пале-Рояль, де великий драматург аж до смерті ставив усі свої комедії і сам грав у них. Протягом цього «паризького» періоду, що тривав п’ятнадцять років, Мольєр створив п’єси, які обез­смертили його ім’я.

Спершу драматург наважувався покепкувати зі сцени лише з таких порівняно невинних речей, як модна в тодішніх великопанських салонах штучна манірна мова й звичаї (комедія «Смішні манірниці», 1659), Але вже в «Версальському експромті» (1663) сміливий автор-буржуа бере на кпини усевладних придворних. Публіку, що звикла потішатися з пригод традиційного для тодішніх фарсів дурника-слуги, він уперше змусив смі­ятися з нікчеми-вельможі. Сьогодні навіть важко уявити, яку відвагу мусив мати письменник, аби зважитися на таке «нововведення».

Великим новатором бгав Мольєр й у побудові своїх комедій; Відки­нувши змертвілі приписи класицизму щодо «трьох єдностей» («єдність часу» означала, що дія п’єш може охоплювати відтинок життя героїв тривалістю не більше однієї доби; «єдність місця» — що все має відбуватися в одному й тому ж місці; і, нарешті, «єдність дії» — що в п’єсі може бути лише одна-єдина сюжетна лінія), драматург підпорядковував усе лише вимогам якнайповнішого розкриття характеру персонажів, Таку сміливість також сприйняли далеко не всі. Навіть Мольєрів приятель, знаменитий, поет Буало, загалом прихильно ставлячись до Мольєрових п’єс, однак дорікав йому за відхилення від усталених канонів.

Згадані вище новації не додали письменникові друзів. Його зненавиділи

не лише конкуренти-актори з Бургундського театру, що воліли грати в старій, фальшиво-декламаційній манері, але й — це було-значно небезпечнішим — висміяні ним захланні і обмежені представники вищих станів. Проте найбільшого ляпасу святенники й розпусники в рясах та в перуках дістали тоді, коли Мольєр поставив на сцені свого «Тартюфа».

Через нагінки заборони письменник змушений був двічі переробляти цю п’єсу. В першій редакції (1664) головним героєм — облесником і хтивим лицеміром — був священик. Але ревні католики-ортодокси по­встали проти п’єси, і, за визначенням самого автора, «оригінали домоглися заборони копії». Мольєрові довелося зняти з головного героя рясу й пом'якшити деякі різкі місця, Але й це не врятувало п’єси від нападів.

Лише третя редакція «Тартюфа» (1669) стала, нарешті, остаточною. Але за своєю критичною силою вона не поступалася першій. Тартюф, що втерся в довіру до недалекого Оргона, показаний не лише лицеміром і розпусником, але й зрадником і наклепником. Сплетені ним навколо Оргона сіті Мольєр розірвав лише втручанням самого короля, коли ошу­каний простак Орган був уже на краю загибелі.

Слідом за першою редакцією «Тартюфа» з’явився «Дон-Жуан, або Камінний гість» — переосмислення теми, вперше розвиненої іспанським драматургом Тирсо де Моліна (1630), про демонічного героя-розпусника, який переступає усі Божі й людські закони, але якого, зрештою, спіткає кара за скоєні гріхи. Новою в Мольєра стала багатоплановість образу Дон-Жуана. Він наскрізь порочний — і надзвичайно привабливий своєю відвагою і гострим розумом. У коханні йому не треба легких перемог — важить саме боротьба за те, аби здобути прихильність жінки.

У «Мізантропі» (1666) комедійний ефект майже відсутній. Образ Альцеста, який задихається в атмосфері нещирості й облуди навколиш­нього світу, багато дослідників схильні вважати автобіографічним. Зацькований версальськими двораками поет скинув комедійну маску і заговорив віршем, «облитим злобою і гіркотою». Щасливе завершення «Мізантропа» (вимога жанру) так само не переконує, як і в «Тартюфі». Не випадково глядачі, які прагнули насамперед розваги, холодно зустріли цю п’єсу. Тому, аби врятувати її, Мольєр додав до неї іскрометну дрібничку «Лікар мимоволі» (1666). До відверто розважальних фарсів належить і написана дещо згодом відома комедія «Витівки Скапена» (1671).

Досі Мольєр картав переважно вади представників вищих станів. Але в пізніх своїх драмах «Жорж Данден» та «Міщанин-шляхтич» (1668) він звертає вістря сатири вже проти власних братів-буржуа, що запопадливо намагаються пролізти в дворяни. Багатий, але недалекий селянин Жорж Данден з примхи одружується з дочкою збіднілого барона, яка відкрито наставляє йому роги з маркізом, та ще й змушує його ж таки просити зрештою вибачення.

Не жаліє Мольєр сатиричних засобів, аби показати й недоумкуватість - заможного, буржуа Журдена, який що є сили пнеться в дворяни, наймає собі шарлатанів-учителів, бенкетує з великим панством, відцуравшись від скромної Й ощадливої дружини. Йому протиставлений молодий Клеонт, який анітрохи не соромиться свого «нешляхетного» походження, цінуючи понад усе такі якості, як працьовитість і чесність. Клеонт закоханий у Журденову дочку, але батько відмовляється віддати її за недворянина. Проте закінчується все, як і годиться в комедії, щасливо — витівка закоханого, який перевдягається в турецького принца і вдовольняє тим марнославство недалекого буржуа, дозволяє коханим з’єднатися.

Написано «Міщанина-шляхтича наче на одному подихові, і винай­дений самим Мольєром жанр комедії-балету, де наскрізна дія сполучається з танцювальними інтермедіями, досягнув тут своєї досконалості. Того ж року письменник створює ще дві комедії — «Амфітріона» та «Скупця». Образ скнари-Гарпагона з останньої а них виписаний настільки виразно, що саме слово «гарпагон» стало в багатьох мовах світу синонімом неви­правного скнари.

На схилі своїх днів, уже змагаючись зі смертельною недугою, Мольєр пише одну з найдотепніших своїх комедій — «Удаваного хворого» (на українській сцені вона йшла під назвою «Хворий, та й годі»). На четвертій виставі п’єси, 17 лютого 1673 року, авторові, який сам грав Аргана, стало зовсім зле, але він мужньо намагався удавати, начебто судома, що схопила його,— лише акторська гра.

За кілька годин по закінченні спектаклю великого драматурга не стало. Паризький архієпископ заборонив ховати нерозкаяного Мольєра (за католицьким звичаєм акторові належало на смертному одрі покаятися в «гріхові» лицедійства). Навіть незважаючи на особисте втручання короля, письменника було зарито в землю як самогубцю — вночі, без церковного обряду, за муром цвинтаря.

Але посмертна слава Мольєра виявилася значно тривалішою від нена­висті тих, чиї вади він висміяв на кону. Вже четверте століття його комедії з успіхом ідуть у тисячах театрів світу. І кожне нове сценічне прочитання відкриває щоразу нового Мольєра, який володів рідкісним умінням створювати такі живі й неоднозначні людські характери.

Перші переклади п’єс великого драматурга українською мовою нале­жать перу визначного українського письменника и перекладача Володимира Самійленка. Потім Мольєра перекладав М. Рильський та інші.


2021 рік



/Files/images/Микола Вороний.jpg 6 грудня - 150 років від дня народження Миколи Кіндратовича Вороного (1871–1938), українського поета, театрознавця, режисера




Микола Кіндратович Вороний був надзвичайно різносторонньою людиною - театрознавцем і актором, літературознавцем і поетом, перекладачем і редактором. Але насамперед він був патріотом своєї Вітчизни. В час революційних збурень Вороний написав вірш «За Україну», який був одразу покладений на музику. З цим маршем-закликом йшли у бій вояки УНР і пізніші борці за волю України:

Вперед же, браття!

Наш прапор має

І сонце сяє

Нам в очах!..

За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!

І чи не парадоксально, що борця за волю народу 1938 року було розстріляно як «ворога народу»? Це був чорний гумор більшовицького режиму...

Народився Микола Вороний на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина). Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Освіту почав у Харківському, а потім Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Потрапив під нагляд поліції, який тривав три роки. На додаток йому було заборонено вступати до вищих навчальних Закладів Російської імперії.

У цей час у юнака пробуджується поетичний дар. Віршем «Не журись, дівчино», надрукованим 1893 року, розпочинається його поетична творчість.

Потяг до знань спонукає його переїхати до Відня, де він навчається у Віденському університеті, а потім до Львова, де продовжує навчання на філософському факультеті. Тут Вороний познайомився з Іваном Франком, який справив на молодого поета величезне враження і сприяв формуванню його світогляду та літературно-естетичних поглядів. У Львові Вороний працює спочатку бібліотекарем, потім коректором Наукового товариства імені Т. Шевченка і режисером українського театру товариства «Руська бесіда». Франко залучив його до роботи в редагованому ним часописі «Життє і слово» (номінальним редактором журналу вважалася Ольга Франко, дружина поета). В журналі Вороний веде рубрику «Вісті з Росії», в якій подає перебіг російського революційного руху, не забувши свої народницькі симпатії. Вороний допомагає Франкові видавати газети «Громадський голос», «Радикал», редагує журнал «Зоря». Публікується в періодичних виданнях, антологіях, збірниках, альманахах, виступаючи з поетичними творами та публіцистичними й літературознавчими розвідками.

З 1897 року його життя різко змінюється. Він стає актором театральних труп: М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва. У 1910 році оселяється в Києві, працює у театрі М. Садовського, викладає в театральній школі.

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла друком 1911 року у Києві. Вірші її були сповнені музичності, свіжості образів, оптимізму й залюбленості в природу, життя.

Наступна збірка «В сяйві мрій», позначена модерними формами вірша, естетизацією ліричного героя, порушує загальносвітові теми, філософські питання. Микола Вороний одним з перших в українській поезії вводить урбаністичні мотиви, утверджує відвічне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. З особливою силою це виявилося у поезіях «Ікар», «Сонячні хвилини». Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Орієнтована насамперед на ерудованого читача, поезія Вороного була, за висловом О. Білецького, «явищем високої художньої цінності». Не сприйнявши Жовтневого перевороту і переконавшись, що несе він Україні лише горе й нещастя, Вороний покидає Батьківщину і переїздить до Варшави, де вливається в місцеве літературне життя, а згодом - до Львова, де викладає в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, стає директором цієї школи.

До Києва він повертається 1926 року, веде педагогічну й театрознавчу діяльність, пише театральні рецензії, займається перекладами, переспівами з інших літератур.

У цей період Вороний не вів ніякої політичної діяльності, а тим більше антидержавної, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля нищення української інтелігенції. У 1934 році він був репресований, а чотири роки по тому - розстріляний.


/Files/images/kocherga1.jpg 6 жовтня - 140 років від дня народження Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), українського драматурга




Відомий український драматург Іван Антонович Кочерга (1881-1952) народився 6 жовтня 1881 року в сім’ї залізничника в містечку Носівці на Чернігівщині, біля Ніжина. У 1899 році Іван закінчив Чернігівську гімназію.

Згодом майбутній драматург переїздить до Києва і вступає на юридичний факультет університету, Київське мистецьке життя справляє на юнака тривке враження, розпалюючи йото літературну обдарованість. З 1903 року, здобувши юридичну освіту, Іван Кочерга їде на державну службу до Чернігова. Але його внутрішнє єство пручається супроти сухої канцелярської справи, а допитливий розум його бентежать образи казок і легенд різних народів, йому близькі і зрозумілі Ґете і Гайне, Новаліс і Тік, Ібсен і Клейст, Гофман і Метерлінк... У Києві до того ж вирує мистецьке життя, тож 1904 року майбутній драматург уперше випробовує себе як театральний критик: на сторінках чернігівської періодики («Черниговские губернские ведомости», «Черниговское слово») з’являються його перші рецензії, написані російською. Найчастіше автор підписує ці рецензії псевдонімами (Іван Кочергін, Карфункель) або криптонімами (І.К. чи І.А.К.). В.Брюховецький акцентує, що літературно-критична діяльність молодого Кочерги демонструвала його бажання вийти за межі усталених канонів світорозуміння, але у роки своєї «чернігівської» діяльності майбутній драматург явно тяжів до пасивно-романтичного сприйняття життя в його певній герметичній заданості.

Перші п’єси І.Кочерги були російськомовними. Йдеться насамперед про «Песню в бокале» (1910 р.) і «Девочку с мышкой» (1913 р.). Персонажі цих п’єс — люди, котрі, силкуються наздогнати примарну мрію. В творах відчутний яскравий романтичний струмінь.

1914 року драматург переїздить до Житомира. Пізніше, з 1928 року, він редагує у цьому місті українську газету «Робітник» (яка потім одержала назву «Радянська Волинь»).

Початок 20-х років є переламним періодом у творчості письменника: його все більше відтепер цікавлять повсякденні колізії людського життя, пов’язані з тривогами і світлими надіями. До того ж Іван Кочерга, починаючи з 1923 року, переходить на писання українською мовою.

Навіть свідомо прагнучи до реалістичної драматургії, І. Кочерга не полишає свою романтичну ідею гонитви за мрією. Ця ідея знову відлунює в п’єсі «Фея гіркого мигдалю» (1925 р.): попри анекдотично-водевільний сюжет романтичне забарвлення дії читач має сприймати найсерйозніші життєві проблеми, про які прагне говорити драматург. Критик Юрій Смолич у рецензії 1926 року пропонував розглядати весь твір як «складну соціальну алегорію». Та й інші критики — сучасники драматурга прагнули віднайти в цій п’єсі значно глибший зміст порівняно з тим, що було на поверхні.

Роки 1927-1928 стають для драматурга досить плідними. Успіх «Феї гіркого мигдалю», надає авторові впевненості й окриленості, і з-під його пера у 1927 році виходить п’єса «Алмазне жорно», а 1928 року написані комедія «Натура і культура», драма-феєрія «Марко в пеклі» і так звані «кооперативні п’єси», присвячені злободенним подіям сучасної авторові дійсності.

У 1933 році Іван Кочерга написав драму «Годинникар і курка». Але п’єса була відхилена харківською цензурою, і тоді автор перекладає її російською і під назвою «Майстри часу» відсилає до Ленінграда на всесоюзний конкурс. Це був досить престижний конкурс, і 1933 року на нього надійшло понад 1200 творів. Перше місце у цьому горезвісному році не присуджували, друге дістав Олександр Корнійчук, а третє було присуджено Івану Кочерзі. Поважна на той час нагорода змінила ставлення до творчості драматурга. У 1934 році надруковані й український, і російський варіанти п’єси, її ставлять у різних театрах майже по всій території СРСР, а незабаром перекладають іншими європейськими мовами (болгарською, чеською, англійською).

1935 року написано драму «Підеш – не вернешся». Її перший варіант теж був російськомовним і теж зазнав відхилення критикою, а через рік п’єу було надруковано українською. Потім з-під пера драматурга виходять драматичні твори «Ім’я» (1937), «Чорний вальс» (1937), «Вибір» (1938), «Екзамен з анатомії» (1940). Іван Кочерга перекладає «Фауста» Ш. Гуно і «Синього птаха» М. Метерлінка.

Коли розпочалась Друга Світова війна, Іван Кочерга переїздить до Уфи. Там він працює редактором газети «Література і мистецтво» й науковим співробітником Інституту літератури Академії наук України.

1944 року повертається до Києва. Тут він реалізовує свій давній задум і завершує роботу над романтичною драмою «Ярослав Мудрий». У 1948 році зі цією п’єсою він створює сценарій для однойменного фільму. Разом з Максимом Рильським пише лібрето для опери «Щорс», а 1950 року – лібрето та сценарій до «Свіччиного весілля».

У повоєнну добу драматург працює над драматичною поемою «Пророк», присвяченою життю і творчості видатного українського поета Тараса Шевченка.

За свою літературну працю письменник двічі був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора вперше 1939 року, вдруге —1948 року.

Життя драматурга обірвалося 29 грудня 1952 року.


/Files/images/bulgakow.jpg 15 травня - 130 років від дня народження Михайла Афанасійовича Булгакова (1891—1940), російського, українського письменника, драматурга, уродженця м. Києва






«На широкомуполі словесності російської у СРСР я був одним-єдиним вовком. Мені радили перефарбувати шкуру. Безглузда порада. Перефарбований чи стрижений вовк все одно не схожий на пуделя. Зі мною і вчинили, як із вовком. І кілька років гнали мене, згідно з правилами ловів, у обгородженому подвір’ї».

М.Булгаков. З листа Й. Сталіну

Михайло Опанасович Булгаков народився 15 травня 1891 р. у Києві. Батько письменника, професор духовної семінарії, був людиною високоосвіченою і запам’ятався синові невтомним трудівником, завжди заглибленим у книжки. Мати замолоду вчителювала, а після одруження присвятила себе вихованню сімох дітей. Після смерті батька Михайло, якому на той час виповнилося п’ятнадцять, став її першим помічником.

Багато чому у своєму ставленні до життя і тематиці своїх творів письменник завдячував рокам дитинства та юності. Са­ме тоді йому було прищеплене поняття честі, яке визначило його моральну та мистецьку позицію і стало одним із головних критеріїв оцінки створених ним героїв. Данину любові до ма­тері, рідного дому, Києва, яким він на все життя був зачарований митець віддав у своїх творах: романі «Біла гвардія» (1925 – 1927), п’єсі «Дні Турбіних» (1926), нарисі «Київ-місто» (1922), оповіданнях.

Михайло навчався у Першій київській гімназії. Особливою старанністю він не відзначався: в атестаті зрілості, отримано­му після закінчення цього закладу, було лише дві оцінки з відзнакою із закону Божого та географії. Натомість рано да­лася взнаки його пристрасть до літератури та театру. Він писав невеличкі оповідання, сатиричні вірші, драматичні сценки для домашнього театру, залюбки грав у домашніх виставах, відвідував оперу(«Аїду», за спогадами, слухав близько сорока разів) і навіть деякий час мріяв стати оперним співаком.

Цілком самостійним був і вибір професії лікаря. Отримав­ши диплом з відзнакою медичного факультету Університету Св. Володимира, Михайло спочатку набував досвіду у прифрон­тових шпиталях Першої світової війни, а пізніше, звільнений за станом здоров’я від мобілізації, працював лікарем у російській провінції. Враження від життя у глушині, від важкої роботи з ранку до ночі, коли за день доводилося приймати близько п’ятдесяти хворих, були пізніше відображені письменником у «Нотатках юного лікаря» (1925-1926).

1918 р. М.Булгаковповернувся до Києва. Намагаючись три­матися осторонь політичної боротьби, що стрясала рідне місто, він відкрив приватний лікарський кабінет, а вільні від прийому пацієнтів години використовував для літературної творчості. Однак божевільний час заколотів ламав усі плани на мирне жит­тя; у тогочасному Києві, за підрахункамиБулгакова,відбулося чотирнадцять переворотів. Влада з блискавичною швидкістю переходила з рук у руки. І щоразу його як лікаря мобілізовували на службу. Врешті-решт, він опинився у військових формуван­нях білої армії, у складі якої вирушив на Кавказ.

Білий рух взагалі аполітичному Булгакову був близький тому, що обстоював стару, дореволюційну Росію, у якій письменник був закорінений самим своїм вихованням і культурною атмо­сферою дитинства та юності. Тим більшого удару завдала йому зрада товаришів по зброї: відступаючи під натиском Червоної армії, вони покинули його, важко хворого на тиф, у Владикав­казі.В автобіографічних «Нотатках на манжетах» страх бути покинутим, змішаний із відчайдушною надією втекти до Парижа й почуттям стомленості від братовбивчої війни, був майстерно відтворений у картинах марення головного героя.

Фатальна неможливість вирватися з почервонілої від крові та більшовицьких прапорів Росії була сприйнята Булгаковим як знаменний поворот долі. У цей поворот вписалася ще одна важлива зміна у його житті: залишивши лікарську справу, яка могла його прогодувати,Булгаковспрямовує всю свою потужну енергію на завоювання літературних вершин. У місцевій пе­ріодиці з’являються його публікації, а на сценах ставляться його перші п’єси. Деякі зі своїх драм він надсилає до Москви.

Утім, дуже швидко Булгаков відчув відразу до цих перших, написа­них поспіхом творів. Його вирок щодо них був беззастережно суворим: «Спалити!» Проте, мабуть, вже тоді повільно визрівала у письменника думка, що згодом вилилася у відомий афоризм: «Рукописи не горять!» Ця думка увібрала і роздуми над відповідальністю письменника за кожну сторінку, і віру у безсмертя справжнього мистецтва.

Владикавказ,що був на той час глухою провінцією, не міг задовольнити потреби у культурному середовищі, якого вима­гала нова сфера діяльності, і Булгаков переїздить до Москви. Важко переоцінити мужність цього вчинку. Адже у голодній столиці 1921 р. перед 30-річним письменником-початківцем, який не мав грошей, даху над головою та зв’язків у літературних колах, з першої ж миті постала необхідність вступити в «шалену боротьбу за існування». У пошуках заробітку він брався до будь-якої справи: працював секретарем літературного відділу Главполітпросвіти при Наркомпросі, конферансьє, редактором хроніки приватної газети, інженером у Науково - технічному комітеті. Заробітків ледь вистачало на картоплю та чай із сахарином. Часу для художньої творчості майже не залишалося, тому працювати над рукописами доводилося ночами. Однак письменник вперто просувався до поставлених у житті й творчості цілей. У житті мета формулювалася ним як «повернен­ня норми» — квартири, одягу й книжок. У творчості головним завданням було досягнення майстерності.

Вже за рік після переїзду до Москви М.Булгаков увійшов до кола московських журналістів і став постійним автором сто­личних періодичних видань. Друкувався він і у берлінській російськомовній газеті«Накануне».Від 1923 р. письменник регулярно виступав зі своїми фейлетонами на сторінках газети «Гудок», навколо якої згуртувалися талановиті письменники - Ю. Олеша, В.Катаєв,І. Ільф та ін.

Звісно, журналістська праця виснажувала, відволікала від роботи над художніми текстами.Булгаков відокремлював її як «вимучену» частину своєї творчості від частини «справжньої». Віддаючи левову частку часу цьому «доважку» до свого мистецького життя, він виявляв надзвичайну працездатність і життєву стійкість. Однак разом з тим журналістика поволі збагачувала його письменницький досвід: заго­стрювала сатиричний талант, робила перо чутливим до сучасності, шліфувала вміння писати «з натури», впливала на оповідну манеру.

Плоди самовідданої письменни­цької праці почали виноситися на суд читачів з середини 20-х років. Упродовж 1924-1925 рр. у часопису «Россия» друкувалися частини ро­ману «Біла гвардія» (через закриття видання публікація припинилася). Незабаром на основі цього твору була написана драма «Дні Турбіних» (1926), що мала величезний успіх. Від 1925 до 1928 р. було створено чотири збірки оповідань, низка талановитих п’єс. Однак пора розквіту письменницького таланту М.Булгакова припала на час посилення тиску сталінської цензури та критики. Письменник, який із співчуттям зображував офіцерів «білої гвардії» та інтелігентів, вирощених культур­ним середовищем дореволюційної Росії, письменник, який не шкодував сміливих сатиричних барв, зображаючи радянське суспільство, не міг не накликати на себе гніву ідеологів нової влади. Проза Булгакова не публікувалася, його п’єси знімали­ся з репертуарів театрів, або відхилялися театральними художніми радами. Ім’я письменника стало мішенню для нищівної критики (за підрахунками Булгакова, викла­деними у листі до Уряду, з 301 відгуку, надрукованих у тодішній радянській пресі на його твори, 298 були різко негативними).

Позбавлений літературних заробітків, письменник звернувся до Уряду СРСР із відчайдушним листом. У цьому документі, що є свідченням дивовижної відваги, він рішуче сформу­вав головну вимогу: або надати йому можливість для творчого та фізичного виживання, або «вигнати» його за межі країни, котрій він, як доводили переслідування цензури, був «непотрібний». Лист вражає самим своїм тоном, особливо, якщо взяти до уваги суспільно-політичну обстановку, за якої він був написа­ний, - жорстоку колективізацію, показові судові процеси над інтелігентами, котрих видавали то за «ворогів народу», то за «шкідників» соціалістичного будівництва.

Мабуть, лист вразив владу, тому що за деякий час Булгакову зателефонував Й. Сталін. Він підтримав ідею письменника влаштуватися режисером в одному зі столичних театрів.

Здавалося, у житті митця з’явився просвіток - він з енту­зіазмом взявся до роботи режисера-асистента у МХАТі, інколи навіть залучався до спектаклів як актор (блискучий, якщо вірити відгукам сучасників). У цей період життя Булгаков зустрів останню й головну любов свого життя - Олену Шиловську (Булгакову), яка була його подругою до останніх днів, а після смерті чоловіка присвятила себе турботам про збере­ження й оприлюднення його письменницької спадщини. Однак поступка, зроблена владою для того, щоб доведений до краю письменник не пропав від голодної смерті або не вчинив самогубства, не скасувала заборони на оприлюднення його творів. Не маючи можливості ставити власні п’єси, Булгаков брався за інсценізацію класичних творів - «Мертвих душ» М. Гоголя, «Війни і миру»Л. Толстого,«Дон Кіхота» М. де Сервантеса. Досить побіжно переглянути цей перелік, аби зрозуміти, що перекласти такі епічні полотна було під силу лише митцю, наділеному непересічним талантом дра­матурга.

Тим часом у його майстерні кипіла напружена робота. Одна по одній з’являлися нові п’єси: «Адам і Єва» (1931), «Блажен­ство» (1934), «Іван Васильович» (1934-1936), «Мольєр» («Ка­бала святош», 1936), «Останні дні» («Пушкін», 1940). Паралельно писалися яскраві прозові твори: біографічна повість «Життя пана де Мольєра» (1932-1933), «Театральний роман» (залишився незавершеним, 1936-1937), роман «Майстер і Маргарита»(1929-1940). Все це створювалося на тлі постійних депресій і стрімкого розвитку успадкованої від батька хвороби нирок.

1939 р. була написана п’єса «Батум», присвячена Й. Сталіну. Булгаков взявся за неї з різних причин. По-перше, тому що певного мірою поділяв поширені в інтелігентському середовищі ілюзії щодо «доброго» вождя. А по-друге, тому що таким чином він намагався прокласти шлях на сцену своїм опальним творам. Для сюжету був навмисне обраний епізод з молодості Сталіна - так можна було уник­нути розмови про період його могутності, що відзначився розгулом терору. Проте п’єса все одно грішила проти совісті митця, оскільки представляла у позитивному світлі постать тирана. Не картати себе за це Булгаков просто не міг: він, який особисто надсилав Сталіну листи на захист репресованих чоловіка й сина А. Ахматової, драматурга М. Ердмана, знав про терор не з чуток. Палюче каяття за конформістський вчинок, посилене переживанням чергової невдачі (Сталіну «Батум» не сподобався), остаточно підірвали його фізичні й моральні сили.

Письменник помер 10 березня 1940 р. на сорок дев’ятому році життя.

Лише за кілька десятиліть після своєї смерті М. Булгаков був «перевідкритий» як письменник світового масштабу, ім’я якого заслуговує стояти у золотому переліку таких корифеїв російської літератури, як М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов.Булгаковські твори давно завоювали читацьку любов і усталений інтерес літературознавців у різних країнах. Одним із численних знаків всесвітнього визнання було те, що ім’я цього митця увійшло до «Пантеону XX століття», створеного в Америці для увічнення найвидатніших людей епохи. Втім, за зловісною іронією долі, письменник, посмертно уславлений в усьому світі, жив і писав за умов, що заперечували саму можливість творчої праці.

Під прицільним вогнем критиків, під гнітом табу, що перекривали вихід до читачів, Булгаков - письменник упродовж багатьох років почував себе заживо похованим. Однак, попри тиск тоталітарного режиму, він писав, «зціпивши зуби», днями й ночами. Писав до останніх тижнів свого життя, доки працювала свідомість. Писав і тоді, коли вже не мав жодної надії побачити свої твори надрукованими. Його творча праця була взірцем героїчної відданості мистецтву та свідченням мужнього опору художника тоталітарній владі, що намагалася зламати його дух.


/Files/images/Heinrich_Mann.jpg 27 березня - 150 років від дня народження Генріха Манна (1871–1950), німецького письменника, драматурга








Генріх Манн народився в старовинній патриціанській родині в північнонімецькому місті Любек. Сім’я була великою. Батько – сенатор Йоганн Манн – власник солідної торговельної фірми. Мати – художньо обдарована жінка – чудово грала на фортепіано, займалася живописом. Сім’я Маннів, зображена в родині молодшого брата Генріха, Томаса Манна, «Будденброки», як і більшість патриціанських родин, поступово втрачала своє становище. Батько готував свого старшого сина в комерсанти. З цією метою Г. Манна відправляють до родичів в Росію, які мали власне підприємство у Петербурзі. Але молодий Генріх залишається байдужим до справ фірми. Його цікавить література, мистецтво.

1890 року Г. Манн переїздить до Берліна, де працює учнем у видавництві С. Фішера. Відвідує університетські лекції з філософії і літератури, багато читає, пише вірші, новели, а згодом і драми.

Після смерті батька в 1891 році матеріальне становище сім’ї погіршується, проте він і далі одержує від матері незначні кошти. Захворівши, він більш як рік живе на курортах Італії, відвідує Париж.

Манн називав початком свого творчого шляху рік виходу роману “Земля обітована'’ (“Іт Schlaraffenland”, 1900). Ця книга склала епоху в історії німецької прози. Вперше Німеччина зображена як сучасна капіталістична країна. Сюжет значною мірою відтворює лінії французького реалістичного роману “кар’єри” (Стендаль, О. де Бальзак, Ґ. де Мопассан). Це була звичайна історія юнака. Сільський парубок Андреас Цумзе приїздить із провінції у Берлін, стає коханцем дружини банкіра, але потім його кар’єра уривається: Цумзе переоцінив свої можливості й зірвався з досягнутих ним “висот”. Гостра сатира визначила тональність цього роману.

Слави Манн зажив романом “Учитель Унрат, або Кінець одного тирана” (“Professor Unrat, oder das Ende eines Tyrannen”, 1905). Його герой — викладач провінційної гімназії, справжній шкільний тиран. Тема школи привертала на той час увагу багатьох німецьких письменників (Т. Манн, Г. Гессе, Е. Штраус), занепокоєних цілеспрямованою підготовкою у навчальних закладах вірнопідданих існуючої системи, майбутніх службістів прусського мілітаризму. Не обмежуючись моральною критикою, антиномією добра та зла, Манн намагається проникнути вглиб самої “системи”, виявити приховані пружини розвитку сучасного суспільства, їхній політико-економічний характер. З особливою силою це знаходить свій вияв у романі “Вірнопідданий” (“Der Untertan”, 1914), де суспільні зацікавлення автора знайшли своє яскраве художнє втілення у політичній сатирі.

Манн у цьому романі ввів у систему художніх образів найвищих державних осіб Німеччини. Поряд із вірнопідданим Дідеріхом Геслінгом письменник показує і найвищого представника вірнопідданської системи — німецького кайзера Вільгельма II. Обидва настільки пов’язані в романі один із одним, що кожен немислимий без іншого. І навіть важко сказати, хто з них і на кого є політичною карикатурою.

Характерний фінал роману з його символічною картиною катастрофи. У момент натхненної промови Геслінга на честь відкриття пам’ятника Вільгельмові II несподівано лунає грім і спалахують блискавиці. Збентеженому Геслінгу спадає на думку, що звершується суд небесний. Картина бурі стала художнім вираженням протесту проти влади кайзера. Роман “Вірнопідданий” становить першу частину давно задуманої письменником трилогії “Імперія”. У другій частині цієї трилогії — у романі “Бідні” (“Armen”, 1917) — Манн звернувся до зображення робітничого середовища, життя котрого не було йому достатньо добре відомим. Цей роман виявився творчою невдачею Манна.

Завершує трилогію роман “Голова'' (“Der Kopf ”, 1925). Письменникові довго не вдавалося побачити головного винуватця імперіалістичної війни, котрий тримає всі нитки у своїх руках і котрому підкоряються навіть кайзер, канцлер, генерали й армія вірнопідданих. І хоч образ військового промисловця Кнака (читай: Круппа) виписаний не так детально, як інші, що відповідає тій таємній ролі, яку він виконував, усе ж створення саме цього образу можна вважати однією із найблискучіших реалістичних перемог Манна.

Не прийнявши владу націонал-соціалістів, Генріх Манн в 1933 емігрує до Франції, з 1936 він - голова німецького Народного фронту, створеного у Франції. Тут були написані спрямовані проти нацизму збірники статей "Ненависть" (1933), "Настане день" (1936), "Мужність" (1939).

У низці публіцистичних творів письменник розробив власну концепцію гуманізму, сутність якої він виразив словами; “Істинними гуманістами є лише ті, хто не тільки думає, а й бореться”. Ця думка про “гуманіста на коні та з мечем у руш він розвинув у історичній дилогії про короля Франції Генріха IV.

Поява дилогії Манна у роки фашизму в Німеччині була сприйнята як явище дуже актуальне. Уже 1938 p., відразу ж по виході у світ роману молоді літа короля Генріха IV" (“Die Jugend des Kenigs Henri Quatre”, 1935), A. Цвейг висловився про нього так; “Коли Генріх Манн писав цю книгу, він бачив сучасність і далі крізь неї кінець сутички, яка ще триває. З величезним талантом, до того ж чудовою німецькою мовою, розповідав про епоху XX століття, у якій ми живемо і на яку впливаємо”.

У другому романі — '‘Літа зрілості короля Генріха IV’’ (“Оіе Vollendung des Konigs Henri Quatre, 1938) - письменник показує, як його герой все ж таки стає на шлях боротьби, усвідомлюючи, що добро та людяність потребують сильного захисту. Рука вбивці обриває його великий план” про єдину мирну спільноту європейських держав.

У 1940 Манн емігрує в США, живе в Лос-Анджелесі. Там його книги практично не продаються. Матеріальне становище стає ще більше скрутним. У грудні 1944 року пішла з життя дружина письменника. Це підірвало його фізичні й душевні сили. 1950 року помер молодший брат Віктор і заподіяв самогубство Клаус Манн, племінник, син Томаса Манна.

Генріх Манн помер 12 березня 1950 року в лікарні Санта-Моніки, Каліфорнія.

З 1953 року Берлінська академія мистецтв вручає щорічну премію Генріха Манна.



/Files/images/Малик.jpg

21 лютого - 100 років від дня народження Володимира Кириловича Малика (1921–1998), українського письменника




Народився Володимир Кирилович Сиченко (Малик — то його літературний псевдонім) 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині. 1938 року закінчив Ясногородську середню школу і вступив на філологічний факультет Київського держуніверситету. На початку Вітчизняної війни пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах, був поранений. Згодом, опинившись на окупованій території, потрапив до рук жандармерії і був відправлений до Німеччини, понад два роки перебував у фашистських концтаборах. Восени 1945 року повернувся на Батьківщину. До 1953 року вчителював у Ясногородській та Бишівській школах. Заочно закінчив університет.

1953 рік став роком великих перемін у житті народу, в тім числі й для В. Малика. Помер Сталін. Однією з останніх диявольських несправедливостей «батька народів» (та його системи) було знущальницьке недовір’я до тих радянських людей, котрим — і зовсім не з їхньої вини — випало пережити моторошну пору ворожої окупації, котрих насильницьки було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, котрі пройшли пекло гітлерівських концтаборів. І от війна закінчилася, здавалося, прийшов край їхнім стражданням. Так ні ж — на них, безвинних мучеників, у рідній країні стали дивитися як на людей підозрілих, неповноцінних, усіляко їх принижували і утискували, а то й піддавали репресіям. З приходом хрущовської «відлиги» ставлення до таких людей починає докорінно змінюватися. Вони мовби отримують знову статус нормальних, повноправних громадян.

Саме за цих нових умов гуманізації суспільного життя, повернення йому принципу справедливості починає активно самоутверджуватися, інтенсивно розвиватися і талант Володимира Малика. 1957 року виходить його перша книжечка — віршована історична казка «Журавлі-журавлики». Невдовзі побачили світ його історичні поеми й легенди — «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро».

Чому почав він свій літературний шлях саме із звернення до історії? Про деякі першопоштовхи, що спонукали його до такого вибору, я вже сказав вище. Можу ще додати, що в цьому, вочевидь, немалу роль відіграла його громадянсько-людська позиція. Адже в народі, який ціною неймовірних жертв і страждань усе ж таки здобув перемогу в минулій війні, а сталінська система безбожно приписала собі здійснене його многостраждальним подвигом, а його самого знову прирекла на роль слухняного виконавця,— в такому народі це не могло не викликати бодай внутрішнього супротиву. А отже, й наростаючого тяжіння до самопізнання, в тім числі й історичного. І чим більше ту зростаючу самосвідомість намагалися утиснути, приглушити всілякими офіційними «заходами», тим сильніше, упертіше вона підвищувалась. Як син свого часу, В. Малик, безперечно, це відчував. А як шкільний учитель ще й прекрасно розумів, що те «виховання історією» потрібне в першу чергу юним душам, аби молоде покоління зростало свідомим, життєстійким, патріотично самовизначеним. Недарма свої перші твори він адресує якраз дітям, їм він прагне художньо розкрити героїчне, легендарне, високоморальне в історії рідного народу.

Певну роль у зверненні В. Малика до історичної тематики, очевидно, зіграла й та обставина, що в 1953 році він переїхав у Лубни і відтоді тут живе, працює, творить. Лубно (як іменує він його в романі «Черлені щити») — старовинне місто, разом з іншими городами-фортецями Посульської оборонної лінії засноване князем Володимиром Святославичем ще в 988 році. Зараз від того стародавнього міста-фортеці майже нічого не залишилось. Звичайно, не лишень місцевість (справді неповторна) і не тільки душевно-емоційна «заангажованість» живили тут художню уяву Малика. Відчувалося, що зростала вона на добротній основі — глибокого знання історичних першоджерел, передовсім літописних. Втім, це підтверджується й зображенням «города Лубно», Посулля в його тетралогії та романі «Черлені щити».

Принагідно слід зазначити, що Володимир Малик пробував свої сили і в сучасній тематиці. В першій його повісті «Чорний екватор» (1960) йшлося про повстання кенійців проти англійських колонізаторів у 1952—1956 роках. Життю тогочасної школи була присвячена повість «Слід веде до моря» (1975), героїчній боротьбі молодих патріотів у роки Вітчизняної війни — «Двоє над прірвою» (1983). Та все ж знайшов він себе, творчо самовизначився і самоутвердився, зажив широкої популярності саме в розробці тематики історичної, в своїх історико-пригодницьких романах. До речі, за романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» і «Князь Кий» його було відзначено літературною премією імені Лесі Українки за 1983 рік.

Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить низка рецензій на твори українських прозаїків. У творчій спадщині В. Малика є літературно-критичний нарис «Олесь Донченко» (1971 р.). Це видання присвячене життю та творчості старшого побратима та земляка В. Малика, одному з фундаторів української літератури для дітей Олександру Донченку, який тривалий час жив і працював у Лубнах на Полтавщині (куди 1953 року переїхав з Київщини Володимир Малик).

Помер Володимир Кирилович Малик 31 серпня 1998 року.



/Files/images/Pidmogilnuy.jpg

2 лютого - 120 років від дня народження Валер’яна Петровича Підмогильного (1901–1937), українського письменника, перекладача.




Народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в селі Чапля на Катеринославщині (нині це місто Дніпро, його околиця). Тоді село було власністю графа І. Воронцова - Дашкова, в економії якого і працювали батьки. Для Валер'яна та його сестри Нати могли наймати вчителя французької. А мама взагалі була «природженим інтелігентом», як згадують односельці.

Хлопець закінчив церковнопарафіяльну школу. З 1910 р. по 1918 р. навчався в 1-му Катеринославському училищі. Багато читав, вивчав французьку й німецьку, пробував писати вірші та оповідання, вміщував їх у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді пригодницьких творів про Ната Пінкертона).

Перше відоме оповідання «Важке питання» написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним і присвячене було вирішенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чоловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринославському журналі «Січ» з являються оповідання «Гайдамака» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник посилено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку.

Після закінчення училища Валер'ян стає студентом щойно утвореного Катеринославського університету. Викладали тут Петро Єфремов (брат академіка, літературознавця Сергія Єфремова) та знавець української історії, культури Дмитро Яворницький, який очолював кафедру українознавства. Отже, майбутній письменник мав добрих учителів відданих патріотів. У 1921 р. у збірнику «Вир революції» П. Єфремов під псевдонімом в. Юноша помістив розлогий аналіз перших оповідань молодого прозаїка під промовистою назвою «Поет чарів ночі». На той час В. Підмогильний уже мав друкованими не лише оповідання в пресі, а й першу книжку «Твори. Т. І», видану 1920 р. в Катеринославі. До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літературному видноколі оригінального, самобутнього таланту, який пішов шляхом абсолютно новим для українського мистецтва 1917—1920 pp.,— шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання.

У 1920—1921 pp. учителював у рідних краях: Павлограді, Катеринославі, тоді й створив цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 р. вони вийшли окремим виданням за кордоном. Тоді ж пише і повість «Остап Шептала», опубліковану 1922 р. вже в Харкові.

Восени 1921 р. Валер'ян Підмогильний вирушає ближче до культурно-мистецьких центрів — на Київщину. Спочатку живе в мальовничому курортному Ворзелі. Там одружується з донькою священика Катериною Червінською. А невдовзі подружжя перебирається до Києва. Вабили непорочною первозданністю Дніпрові кручі... А над усім цим панувало типове непманське, дрібнобуржуазне міщанське середовище. «Живчик» літературного, мистецького життя знаходився в пролетарському Харкові, який з 1919 р. став столицею УРСР. Тому багато українських письменників (як П. Тичина, В. Еллан) переїздять туди. Однак Валер'яна Підмогильного вабить Київ, що був осторонь столичного галасу, навколо літературної штовханини та суперечок. Підмогильні поселяються в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік Сінного базару. За свідченнями сучасників, двері їхнього помешкання ніколи не зачинялися. Ю. Смолич пригадує Валер'яна як людину «відвертої, розкрийдушу вдачі», «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким, або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним» серед тогочасної київської мистецької публіки. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», а з 1925 р.— у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об'єдналася в АСПИС: А. Старицька-Черняхівська, Н. Романович-Ткаченко, П. Филипович, М. Зеров, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович. Невдовзі це багатолике об'єднання розпалося—відокремилися «неокласики» (П. Филипович, М. Зеров) і утворилася «Ланка». Назвав її так Валер'ян Підмогильний. Це була організація без статуту і програми. Вона вважалася «попутницькою», тобто не приймала агітаційних гасел нової ідеології, була терпимою до більшовицької влади, але служити їй не бажала. Не бажали того В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич, Г. Косинка. З 1926 р. «Ланка» називалася МАРСом і стала, власне, київською філією ВАПЛІТЕ. До згаданого товариства долучилися Б. Тенета, Д. Тась (Могилянський), Д. Фальківський та ін. Членство визначатиметься талановитістю постаті, прагненням вивести українську літературу в широкий європейський світ.

Одне слово, у Києві Валер'ян Підмогильний з головою поринув у творчість. Він був душею товариства. Як згадує дружина Г. Косинки, «враження справляв дуже серйозної, неговіркої людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання». Недаремно його називали «університетом на дому».

Оповідання В. Підмогильного друкуються по різних часописах, виходять окремими збірками, найповніша серед них — «Проблема хліба» (1927). Він у цей час багато перекладає зарубіжної класики.

Та найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що вперше з'явився 1928 р. у Харкові. Було організовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися не так здобутки, як «хиби» нового твору. Не сприйняв однозначно пролетарський Харків цього роману, бо за ідейною спрямованістю він був надто далеким від вимог більшовицької партії й тих завдань, які нав'язувалися новому мистецтву. Чимало нападок зазнав письменник від марксистсько - ленінської критики за «Місто», але продовжував іти тим самим шляхом.

У 1929 р. Підмогильний переїздить до Харкова, невдовзі у видавництві «Рух» йому запропоновано посаду консультанта з іноземної літератури. Перед ним, як перекладачем, розгорнулося широке поле діяльності.

У 1930 р. журнал «Життя й революція» друкує новий його роман «Невеличка драма», також неоднозначно сприйнятий читачами і критикою. Хмари над головою письменника вже збиралися — починався час масових репресій. Останній твір, який побачив світ за життя автора,— оповідання «З життя Будинку». З великою, як на ті часи, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосферу періоду «культу особи». Будинок постає закодованою метафорою суспільства, в якому запанували загальна підозрілість, словоблудство і неприхована демагогія, де людяність витіснено жорстокістю, законність — безпідставними звинуваченнями, арештами ні в чому невинних громадян.

У 1933—1934 pp. Валер'ян Підмогильний пише «Повість без назви...», яка залишилася незавершеною в архівах митця аж до наших днів. Перебуваючи в слідчому ізоляторі, він просить дружину зберегти її, передрукувати з чернеток.

8 грудня 1934 р. Валер'яна Підмогильного було арештовано. Понад місяць тривали виснажливі допити, які закінчилися самонаклепом і визнанням усіх обвинувачень, наперед запланованих органами НКВС. Його разом із М. Кулішем, Є. Плужником, Г. Епіком, В. Поліщуком, О. Ковінькою та ін. засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією особистого майна за участь у контрреволюційній організації, яка мала нібито здійснити терористичні акції проти радянської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку». 9 червня 1935 р. Валер'ян Підмогильний прибув на Соловки, до спецізолятора, як особливо небезпечний політичний злочинець, у листах звідти (їх збереглося 32) намагається заспокоїти рідних, бо щиро сподівається повернутися...

9 жовтня 1937 р. особлива трійка НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В. Підмогильного, і присудила вищу міру покарання - розстріл. Вирок було виконано в один із днів між 27 жовтня і 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох Медвежегорського району Карелії —напередодні 20-річчя Жовтневої революції.



/Files/images/Павло Тичина.jpg

27 січня - 130 років від дня народження Павла Григоровича Тичини (1891–1967), українського поета, перекладача, публіциста, державного і громадського діяча, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка



Народився П. Тичина 27 січня 1891 р. в с. Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка, вчився спочатку в чернігівській бурсі, згодом у духовній семінарії. Музично обдарований, він з першого класу бурси співав у семінарському, а затим у міському самодіяльному хорі. Молодим поетом і його друзями, серед яких був і майбутній поет В. Елланський (В. Еллан-Блакитний), тепло опікувалася чернігівська інтелігенція — М. Коцюбинський, В. Самійленко, поет і живописець М. Жук. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, а також підробляв помічником хормейстера в театрі М. Садовського, в конторі газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегії, газета набула нового продовження в «Новій раді» (тут зустрічався з А. Ніковським та С. Єфремовим). У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у різних сферах громадсько-культурного життя (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства).

Перша книжка віршів «Сонячні кларнети» вийшла навесні 1918 р. і була з ентузіазмом зустрінута критикою. Наступні збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг» (обидві — 1920), «Вітер з України» (1924) висунули поета в перші лави співців нової України разом з В. Елланом та М. Хвильовим, В. Сосюрою і Лесем Курбасом, М. Рильським та А. Петрицьким, багатьма іншими діячами українського національно-культурного «ренесансу» 20-х років.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз.

Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох голих, як бубон, понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом із своїм часом.

У роки війни з фашизмом П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 р., в найбільш напружені тижні історичної битви на Волзі. Найтрагічніші буттєві реалії, то зведені до мінімальної конкретики, то піднесені на всесвітню, планетарну площину, пульсують у всій її образній тканині: життя і смерть, скорбота і воля до діяння, гуманістична сила народу — і антилюдяна сутність фашизму, нестерпно важке «сьогодні» — і строгий лад історичних закономірностей...

Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання. 1949 року виходить збірка «І рости, і діяти», 1953 – «Могутність нам дана», 1957 – «Ми - свідомість людства».

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», № 5, потім праця над поемою продовжувалась у 1923 — 1934 і 1939 — 1940 рр., а збирання матеріалів тривало до 50-х років.) Істотно (і не в кращий бік) змінювались протягом цих часів і авторська концепція поеми, трактування головного образу, стрімко розширювалось коло персонажів і сама географія твору — аж до перенесення, скажімо, дії в Лейпциг, де зустрічаються Гете і молодий Радищев...

«Сковорода» — це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному. Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюються буянням умовних форм — алегорії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо, причому все це подано в примхливих переплетіннях з найвищим ступенем стилістичної напруженості.

З 1929 р. поет — дійсний член Академії наук України. В галузі історії літератури і критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв’язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р.

Кiлькiсть переглядiв: 483

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.