/Files/images/Screenshot_3.png

2019 рік




/Files/images/Григорій Косинка.jpg 29 листопада - 120 років від дня народження Григорія Михайловича Косинки (1899 - 1934), українського письменника, поета

Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) Григорій Михайлович народився 29 листопада 1899 року в с. Щербанівка Обухівського повіту на Київщині в сім’ї малоземельних селян. Двокласну школу закінчив у сусідньому селі Красне, де жив його дід по матері. Коли йому виповнилося 14 років, вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильником чобіт, канцеляристом і водночас закінчив вечірні гімназіальні курси. Брав участь у громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пізніше письменником у новелі «Фауст»). Впродовж 1919—1922 років учився в Київському інституті народної освіти.

Перші зарисовки і статті опублікував 1919 р. в газеті «Боротьба». Працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова громада» та «Всесвіт», редактором ДВУ і Київської кінофабрики, директором Харківського і Київського радіокоміте­тів. Входив до творчої групи «Гроно», яка видала альманах під такою ж назвою, опублікувавши в ньому три етюди: «Під брамою собору», «Мент», «За земель­ку». Потім став членом літературного угруповання «Ланка», яке в 1926 році перейменувалося на «Марс» (Майстерню революційного слова). Після ліквідації літературних організацій у 1932 році був позагруповим.

Тематично творчість Косинки є відображенням про­блем пореволюційного села. Ідейно-стильове спряму­вання її розвивалось у традиціях модерної української новели рубежу XIX — XX століть, найяскравішим представником якої був Василь Стефаник. З ним Косинка підтримував листування, одержуючи від ви­датного майстра по-батьківськи щирі творчі по­ради.

Стефаник називав Косинку «своїм сином із Дівич - гори» (назва гори поблизу Києва).

Уже перша збірка новел Косинки «На золотих богів» (1922) засвідчила: перед читачем не речник якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник «від бога», він виступав «за всіх» і «проти всіх»; йому боліли і рани бідності найбільш окраденого селянина, і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира», та кров переконаного партійця, і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів та «вічних» міщан.

Віддавши на початку творчості данину імпресіоніс­тичним, символістським і романтичним барвам, Ко­синка вже в другій книжці новел «В житах» (1926) постав перед читачем як сформований майстер реаліс­тичного письма стефаниківського типу.

Об’єктивність художнього письма Косинки і гостро­та відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування в середовищі критиків, а відверті вульгари­затори з-поміж них навіть публічно звинувачували письменника в поетизації ворожих радянській дійсно­сті сил, в апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. В. Корняк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого; Я. Савченку здавалось, що з усіх сучасних письменників Косинка «найяскравіший»; а С. Щупак і О. Полторацький кваліфікували Г. Косинку як куркульського агента в радянсь­кій літературі. Натомість високу оцінку творам письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов та ін.

Арештовано Косинку 4 листопада 1934 р. по звину­ваченню в приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії і Радянської влади. У вироку виїзної Військової колегії Верховного Суду Союзу РСР у справі терористів-білогвардійців від 15 грудня 1934 р. (по цьому процесу «проходили» також письменники Фальківський, Близько, Буревій, Антін і Іван Крушельницькі) зазначається: «Суд вста­новив, що більшість обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УРСР терористичні акти. При затриманні у більшості обвинувачених за­брано револьвери і ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу РСР від 1.ХІІ.1934 p., виїзна сесія Військової колегії присудила... Григорія Косинку- Стрільця... розстріляти».

Вирок був виконаний у Києві того ж дня.

Посмертна реабілітація письменника відбулася 19 жовтня 1957 р.


/Files/images/Шіллер.jpg 10 листопада - 260 років від дня народження Фрідріха Шиллера (1759-1805), німецького поета, драматурга, теоретика мистецтва


Життя Шиллера припадає на час, коли роздрібнена внаслідок тридцятирічної війни на 365 князівств Німеччина стогнала під тягарем деспотизму, а знесилений народ ще не був здатним ні на яку політичну активність. Проте саме в цей період в Німеччині виникає широкий літературний рух, відомий під назвою «Буря і натиск»,— рух, сутністю якого був пристрасний протест передової німецької молоді проти мерзенності та застою в політичному житті країни, проти князівської тиранії, феодальної моралі й приниження людської особистості. Це справедливі обурення, цей гнів знайшли найкращий вияв саме у творах молодого Шиллера, поета, чий життєвий шлях був тяжким і передчасно звів його в могилу.

Фрідріх Шиллер— німецький поет, драматург, філософ і історик. Його батько —Іоганн Каспар Шиллер – військовий фельдшер, мати— Доротея, дочка трактирника. З 1768 року майбутній поет почав відвідувати латинську школу. Як підданий герцога Вюртемберзького, батько змушений був віддати сина до так званої Карлової академії, де він без особливої зацікавленості спочатку вивчав юриспруденцію, а потім — медицину. Вісім років (1773— 1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисци­пліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато ра­зів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. Вийшовши з академії після її закінчення, Шиллер був призначений полковим лікарем, одержував за службу жалюгідні гроші.

Над першою драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сце­ні Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Незважаючи на те, що постановники часто на свій смак чи за цен­зурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI століття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та без­законня.

Шиллер дав своїй драмі два епіграфи, що визначають основну думку п'єси. Перший епіграф: «На тиранів!» свідчив про те, що зміст її спрямований проти тиранства. Другий епіграф з Гіп­пократа: «Що не зціляють ліки, зціляє залізо, чого не зціляє за­лізо, зціляє вогонь» — указував на засоби боротьби з тиранією. Головний герой драми Карл Моор — студент, якого, як і авто­ра, - захоплюють життєписи великих мужів Греції, що їх склав іс­торик Плутарх. Він мріє перетворити Німеччину на республіку. Карл Моор — перший Шиллерівський герой-ідеаліст і ентузіаст, який мріє про звільнення всього людства. Його рідний брат Франц — повна йому протилежність. Цинік, який нехтує людь­ми, він оббрехав Карла. Франц саджає батька за грати, зазіхає на честь нареченої брата Амалії. Зраджений братом і проклятий батьком, Карл Моор стає проводирем загону розбійників, щоб здійснювати силою зброї справедливість. Шляхетні розбійники на чолі з Карлом карають злочинних багатіїв і захищають бідня­ків. Однак незабаром насильство п'янить розбійників, жорсто­кість стає звичкою. Карл Моор осягає, що злодіяннями мир ви­правити неможливо, тому вирішує віддатися в руки правосуддя. Але, оскільки за його голову обіцяна щедра нагорода, Карл хоче,щоб його видав який-небудь бідолаха, який має потребу в гро­шах. У фіналі виявляється характерна еволюція шиллерівського героя: коли не можна врятувати все людство, слід спробувати до­помогти хоча б одній нещасливій людині.

Уже в першій драмі Шиллер сподівається не на силу, а на моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність персонажів, патетичність їхньої мови, що місцями переходить у бру­тальність, напруженість сюжету зробили «Розбійників» зразковим надбанням «бурі й натиску» — провідного літературного напрямку Німеччини 70—80-х років XVIII століття. Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити ав­тора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів з медицини.

Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртембер­га. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і теа­тральної публіки.

Слідом за «Розбійниками» Шиллер створює другу драму, але вже на історичному матеріалі: «Змова Фієско в Генуї» (1782), жанр якої він визначив як «республіканська трагедія». Дія драми відбувається в Італії в 1547 році.

В історію світової драматургії п'єса «Підступність і любов» (1783) увійшла як перша «міщанська трагедія». До Шиллера в трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, третій стан дозволялося зображувати тільки в комедіях. У драмі «Підступ­ність і любов» Шиллер довів, що трагічні колізії можливі, а часом неминучі в житті простої скромної людини — «міщанина», за по­няттями того часу.

Одночасно з драматургією Шиллер присвячує себе поезії.У його віршах думка завжди переважає над почуттям, міркуючи над різними явищами життя, він черпає аргументи в античній міфології чи ренесансному мистецтві. Оспівуючи прекрасну даму, він величає її Лаурою, не тільки виражаючи тим самим піднесений платонічний лад почуттів, але й заявляючи себе при­хильником італійського гуманіста Франческо Петрарки. Обидва поети віддаються роздумам над тим, чому так необхідна любов людині та людству. На думку Шиллера, що він її успадкував від античних мудреців, усі частки величезного розрізненого сві­у возз'єднує сила любові. Любов дає життя, без неї світ і при­рода мертві. Пристрасть, що оспівується поетом, до Лаури —велике благе почуття, тому що воно — необхідна сполучна частка світобудови.

У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який став згодом другом Шиллера. На майбутньо­го поета лекції Абеля справили сильне враження. Професор до­водив визначність наперед світової гармонії. Спираючись на вчен­ня німецького філософа і вченого Лейбниця, він прагнув прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприймання, вселити любов до ближнього, наставляв їх на шлях пізнання на­вколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шиллера марно.Найбільш відчутним є вплив його філософської концепції в одно­му з найвідоміших творів Шиллера «Ода радості», в основу якого покладено властивий Шиллеру принциповий оптимізм, віру в лю­дину, переконаність у тому, що люди можуть і повинні зріднитися один із одним.

Цей вірш зажив світової слави завдяки тому, що Бетховен за­вершив 9-у симфонію грандіозним хором на його текст. Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого Дальберг під різними приводами відмовлявся ставити нові п'єси Шиллера,після тривалої відсутності грошей поет знайшов у Лейпцигу дру­зів і заступників, які допомогли йому перебороти всі життєві труднощі. Твори Шиллера були видані, він жив під дружнім дахом свого полум'яного шанувальника Готфріда Кернера, який тактов­но опікував Шиллера.

Падіння Бастилії потрясло підвалини феодального світу. Істо­ричний прогрес з філософської абстракції перетворився на відчутну реальність, рух історії прискорився. Філософське мислення Шиллера вловлювало закономірність часу. Невдоволений сучасніс­тю, він пише вірш «Боги Греції» (1788), в якому бринить носталь­гія за античним епосом.

Шиллер усвідомив, що на межі XVIII-XIX століть прогрес людства не вдовольнить кожну людину в спробі досягти нею сво­го щастя. Ця ж думка розвивається в баладах Шиллера.

Жанр балади відродили Ґете і Шиллер, які вступили в дружне змагання у створенні балад. Відбулося це в 1797 році, який вони назвали потім роком балад. Це був дуже важливий момент у жит­ті Шиллера. Він жив у Веймарі з 1795 року, заступництво Саксен-Веймарського герцога Карла Августа давало можливість без дум­ки про заробіток писати вірші, п'єси, займатися філософією й історією. У цей період відбулося зближення з Ґете, про що Шил­лер мріяв давно.

Балади Шиллера сприймаються як відгомін тих давніх часів, коли різного роду повір'я і перекази, живучи поряд з реальним життям, зливалися в примхливі фольклорні образи. У баладах найчастіше говориться не про якийсь конкретний історичний час,а про старовину як таку. Балади приваблюють і водночас лякають своїми дивовижними жорстокими сюжетами, вражають нез'ясованими таємницями природи.

Так, у баладі «Івикові журавлі» поет наводить думку про не­відворотність відплати за вчинене лихо. Якщо немає серед людей свідків учиненого, то сама природа карає, а злочинець неодмінно видає себе.

Ніхто не має права піддавати життя героя тяжкому випробу­ванню, не можна двічі спокушати долю — такий очевидний під­сумок балади «Водолаз», що стала відомою в нас з перекладу Жуковського за назвою «Кубок». Правителя автор звинувачує в жорстокості, а безодня вод зображена в розповіді водолаза див­ною і разом з тим загадковою, як бурхлива стихія, що клекоче.

Важливе місце в поезії Шиллера посідає його «Пісня про дзвін», що є гімном праці людини, уславлення її сили, розумуй сили її рук. Мова Шиллера звучить тут, як у проповідника, по­вчально. Він хотів, щоб все було засноване на розумному поряд­ку, щоб людина безнастанною працею завжди досягала свого щастя. У цьому вірші позначився і шиллерівський страх револю­ційних потрясінь. Для поета мир і злагода важливіші за соціальну боротьбу. Цю ж думку Шиллер розвиває й у своїх теоретичних роботах: «Листи про естетичне виховання людини», «Про наївну і сентиментальну поезію» (1795— 1796).

Протягом усього творчого шляху драма залишалася улюбле­ним жанром Шиллера («Дон Карлос», 1787), всі його наступні драматичні твори засновані на історичному матеріалі.

Особливо плідним у плані драматургії було останнє десятиліт­тя творчого шляху Шиллера. Він створює такі драматичні шедев­ри, як трилогія «Валенштейн» (1799), драми «Марія Стюарт»(1800), «Орлеанська діва» (1801), «Вільгельм Телль» (1804).У цих творах художньому аналізу піддаються поворотні етапи в історії європейських народів. Останньою — незавершеною — дра­мою Шиллера став «Дмитро» (1805) — з російської історії. Са­мозванець Дмитро в Шиллера щиро вірить у те, що він син Івана IV. Вимовляючи промову в польському сеймі, він намагається штовхнути поляків на похід проти Росії заради відновлення законної влади на московському престолі.

Визнання до Фрідріха Шиллера прийшло в Росії з першою драмою «Розбійники», що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шиллера викликали інтерес у російських поетів і письменників. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу.

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста в момент, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували більш чітких обрисів і він починав вірити в по­літичну самостійність народу.

Усі зарубіжні письменники / Упоряд. О.М. Міхільов та ін. - Харків : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006. - С. 142 -147.



/Files/images/Dray-Hmara Mihaylo Opanasovich.jpg 10 жовтня - 130 років від дня народження Михайла Опанасовича Драй-Хмари (справж. - Драй (1889 - 1939), українського поета, перекладача, літературознавця





Драй-Хмара Михайло Опанасович народився 10 жовтня 1889 р. у с. Малі Канівці на Золотонощині (нині — Чорнобаївський район Черкаської обл.) у козацькій родині. Він рано залишився без матері, але батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом — Черкаську гімназію. 1906 р. за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Галагана у Києві, де вчився разом із П. Филиповичем. 1910 р. став студентом історико- філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов’янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 р. відряджений за кордон, де студіював фонд бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда та Бухареста. 3 початком першої світової війни, як професорський стипендіат, працю­вав у Петроградському університеті, а 1917 р. повер­нувся на Україну. В 1918—1923 pp.—професор Кам’янець-Подільського університету. З 1923-го по 1929 рік професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930—1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознав­ства при ВУАН.

Михайло Драй-Хмара належав до угруповання «не­окласиків», хоча до кінця не позбувся символістських впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу «неокласики», він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга по­езій — «Проростень» (1926). Дві інші («Сонячні марші» та «Залізний обрій») так і не побачили світу аж до 1969 р.

Як літературознавець, глибоко обізнаний із багать­ма слов’янськими літературами, Драй-Хмара своїми розвідками добре прислужився розвитку історико - порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося вида­ти лише монографію «Леся Українка» (1926).

Вперше Київським відділом ДПУ (по звинуваченню в приналежності до контрреволюційної організації у Кам’янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 р. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і 11 травня 1933 р. він був випущений з-за грат. Та тільки 16 лип­ня 1934 р. його справа під № 3391 була припинена, і Драй-Хмара нарешті звільнений від підписки про невиїзд.

Одначе повторного арешту чекати було недо­вго. 5 вересня 1935 р. виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, на тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: наці­оналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хма­ра вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 30 жовтня 1935 р. з’єднали зі справою П. Филиповича під № 99, але 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були «підверстані» до справи № 1377 «Зерова і групи». Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися до справи № 101.

Вона розглядалася 28 березня 1936 р. в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: «Драй - Хмара Михаил Афанасьевич — за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.». Так Драй-Хмара опинився на Колимі.

Тут постановою «трійки» УНКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 р. йому додають ще десять років за участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі.

Помер М. Драй-Хмара 19 січня 1939 р. «від ослаб­лення серцевої діяльності», як вказано в документах по реабілітації.

Реабілітований письменник після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопада 1989 р.

Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хма­ри. За спогадами П. Василевського (див. його статтю «Так він загинув на Колимі» в «Літературній Україні» від 2 жовтня 1989 p.), письменник у квітні 1939 р. став на місце смертника під час одного з чергових розстрі­лів кожного п’ятого в шерензі, врятувавши цим неві­дому молоду людину…



/Files/images/П. Куліш.jpg

7 серпня - 200 років від дня народження Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897), українського письменника, поета, драматурга




За словами І. Франка, Пантелеймон Куліш — це «перворядна звізда в нашому письменстві», «один з кори­феїв нашої літератури». Разом із Т. Шевченком і М. Костомаровим він склав славетну наддніпрянську «трійцю» 40—60-х років, яка заклала підвалини новочасного українсь­кого народно-патріотичного руху. Зазначивши, що вони «роз­почали нову добу українського літературного і загалом духо­вого розвою», І. Франко назвав «самородного генія» Шевченка «появою занадто одиничною, незвичайною серед української суспільності», а саме Куліша — «першим... справді націо­нальним писателем українським, т. є. писателем, котрий ста­рався по змозі своїх сил відповісти потребам своєї суспіль­ності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм націо­нальним і суспільним». За Маланюком, нова українська література мала «двоєдине джерело» й двох фунда­торів — Шевченка («вибух національногопідсвідомого»)і Куліша — «перше (в добі Відродження) напруження національ­ногоінтелекту».

Пантелеймон Олександрович (Данько Олелькович) Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області) в сім'ї заможного козака-хлібороба (батьки походи­ли з давніх козацько-старшинських родів). Закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836), навчався на філо­софському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839—1840). З січня 1841 р. викладав російську мову, та історію в Луцькому, Києво-Печерському та Києво-Подільському дворянських училищах, у гімназії в Рівному. Потоваришував у 1843—1844pp. з В. Білозерським (у січні 1847 р. одружився з його сестрою, яка згодом виступала в літературі під псевдонімом Ганни Бар­вінок), Т. Шевченком, М. Костомаровим та іншими молодими українськими патріотами, які згуртувалися навколо «великого задуму — видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної». Безпо­середньої участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства Куліш не брав, бо з листопада 1845 р. працював у Петербурзі вчителем гімназії та викладачем російської мови. Проте жан­дарми запідозрили в ньому активіста й на початку квітня 1847 р. заарештували у Варшаві, куди він прибув за відряд­женням Петербурзької Академії для вивчення слов'янських мов і культур.

Слідчі не довели приналежності письменника до Кирило-Мефодіївського братства, проте інкримінували йому«друже­ские сношения» з його учасниками, «чрезмерные мысли о мнимой важности Украины»,висловлені влистах до«братчиків», у популярному нарисі для дітей старшого віку «Повесть об украинском народе»(1846), поемі «Україна» (1843), романі «Михайло Чарнышенко»(1843), а також на­явні в цих творах «многие двусмысленные места, кои могли посеять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи».

Письменника царським указом було засуджено на кількамісячне тюремне ув'язнення та адміністративне заслан­ня із забороною писати й друкувати. З вересня 1847 р. майже до кінця грудня 1850 р. Куліш проживав у Тулі (працював чи­новником особливих доручень при губернаторі, згодом помічником редактора щотижневої газети «Тульские губерн­ские ведомости»—редактором її неофіційної частини). Наприкінці грудня 1850 р. його звільнили з заслання, зали­шивши чинною заборону друкуватися й служити в закладах Міністерства народної освіти.

З червня 1851 р. по лютий 1854 р. Куліш працював у Пе­тербурзі урядовцем у Міністерстві державного майна. Свої твори після повернення з заслання публікував анонімно або під псевдонімами, найчастіше — «Николай М».

У квітні 1856 р. Кулішеві повернули право друку. З вели­чезною енергією розгорнув він різнобічну діяльність, утвердившись у 1856—1863pp. як одна з чільних фігур серед так званої української колонії в Петербурзі (Т. Шевченко, М. Ко­стомаров, В. Білозерський, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, А. Маркевич та ін.), авторитетний організатор українського літературного процесу, енциклопедична постать в історії на­шої культури. З його ініціативи в Петербурзі працювала «Друкарня П. О. Куліша» (1857—1863), в якій він виконував основну редакторську роботу. Тут вийшли друком перша крижка «Народних оповідань» Марка Вовчка, альманах «Ха­та» (1860) і найповніше на той час зібрання творів і листів Гоголя («Сочинения и письма»,т.1—6, 1857) з Кулішевою передмовою. У серії «Сільська бібліотека», призначеній для народного читача й слухача, «Друкарня П. О. Куліша» випу­стила в світ близько 40 дешевих книжечок-«метеликів» з тво­рами Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін. Тут друкувалися російський сатиричний журнал «Искра» (1858) і перший загальноукраїнський журнал «Основа» (1861—1862), який організували й редагували В. Білозерський, Куліш, Ко­стомаров і Шевченко, і на сторінках якого було вміщено чи­мало Кулішевих творів різних жанрів — художніх, історіо­графічних, літературно-критичних, публіцистичних.

Переважно з власних матеріалів — оригінальних творів і фольклорних текстів, записаних «з народних уст» у 1843— 1845 і в 1855-1856pp.,— Куліш упорядкував і видав етно­графічно-фольклористичну, історіографічну й літературну збірку «Записки о Южной Руси» (т. 1—1856, т. 2—1857), де вперше вжив створену ним орфографію (згодом названу «ку­лішівкою») , якою заклав основи сучасного українського фоне­тичного правопису. За оцінкою І. Франка, «в історії українсь­кої етнографії ім'я Куліша тривко записане його «Записками о Южной Руси».

У 1857p.побачила світ Кулішева «Граматка» — перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка. Піклуючись про збереження національної пам'яті та вироблення науково-популярного стилю української літературної мови, він написав і надрукував історичні нариси «Хмельниччина» і «Виговщина» (обидва — 1861).

У 1858 і 1861pp. Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками за­хідної цивілізації і відіграли істотну роль у посиленні його орієнтації на її культурні цінності. З грудня 1864 р. по жов­тень 1867 р. Куліш працював у Варшаві, в так званому Установчому комітеті, створеному для приборкання польського національно-визвольного руху шляхом селянської та інших ре­форм. Після звільнення з посади штатного чиновника продов­жував редагувати переклади адміністративних актів з польсь­кої мови на російську; до кінця 1868 р. залишався у Варшаві.

У 1869-1871pp.подорожував по Західній Європі, жив у Відні та Львові. Ще в 1861—1864pp. він підтримував «народовський» рух у Галичині, зав'язавши стосунки з його тодіш­німи провідниками Д. Танячкевичем і К. Климковичем, які публікували на сторінках львівських журналів «Вечерниці» (1862—1863) і «Мета» (вересень 1863 — січень 1864) його численні твори. У 1867—1871pp. Куліш особливо зблизився з О. Партацьким, А. Вахнянином, братами Ол. Барвінським, Ос. Барвінським і В. Барвінським, яким допомагав видавати журнал «Правда», частково фінансуючи його й друкуючи в ньому свої твори, а також з І. Пулюєм та О. Огоновським. За словами І. Франка, «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років».

Наприкінці 1871 р. Куліш повернувся до Петербурга; дея­кий час (1873—1875) служив у Міністерстві шляхів сполучен­ня, в 1874 р. редагував відомчий журнал. Залишивши назавжди державну службу, оселився в маєтку дружини на хуторі Мотронівка на Борзенщині. Після марних зусиль домогтися до­зволу на видання в Російській імперії власного журналу Куліш, сподіваючись на співпрацю з польською інтелігенцією та шляхтою, зробив у Львові (1882) ще одну невдалу спробу заснувати власний часопис і видавництво. Після того з 1883 р. відійшов від активної громадської діяльності й, усаміт­нившись на хуторі, зосередився на літературній, перекла­дацькій та історико-дослідницькій праці. Помер 14 (2) лютого 1897р. в Мотронівці (тепер у складі села Оленівки Борзнянського району Чернігівської області). Там його й похо­вано.

З книги:

Історія української літератури. ХІХ ст.: У 3-х кн. Кн. 2: Навч. посібник / За ред. М.Т. Яценка. - К.: Либідь, 1996. - С. 272 - 318.



/Files/images/Олена Пчілка.jpg 29 липня - 170 років від дня народження Олени Пчілки (Ольга Петрівна Косач, 1849-1930), української письменниці, публіциста, громадського та культурного діяча, перекладача, етнографа



Ім'я Олени Пчілки по праву займає почесне місце в одному ряду з такими українськими Берегинями, якРоксолана,Мару­ся Чурай, Леся Українка...

Народилася Ольга Петрівна Косач-Драгоманова у місті Гадячі на Полтавщині. Батько,Петро Якимович Драгоманов («драгоман» з грецької означає «перекладач»),був нащадком грека-перекладача при канцелярії гетьмана Богдана Хмель­ницького. Любив літературу, сам писав вірші й оповідання і цю любов до слова прагнув прищепити своїм дітям. У сім'ї любили розказувати напам'ять вірші і навіть прозові уривки.

Мама ма­ла гарний голос і частенько, бувало, щось собі робить і співає. Так і зростала Оля серед чудової природи і співучих людей, які любили казку,народну пісню,легенду,любили розказувати й відгадувати сни.Першим її учителем був батько. Під його керівництвом дівчинка познайомилася з Пушкіним, Лєрмонто­им, Гоголем. А коли їй виповнилось дванадцять років, старший брат Михайло Драгоманов влаштував її в Київський пансіон шляхетних дівчат, де вона продовжувала навчання. Дівчинка рано відчула потяг до слова. А одного разу на уроці німецької мови так цікаво написала оповідання про пригоди капелюшка, що захоплений учитель навіть надрукував його в німецькому журналі. Ольга Петрівна здобула найвищу освіту, доступну на той час жінці, але сама не була задоволена рівнем її викладання. Згодом, будучи матір'ю шістьох дітей, вона вис­тупала проти «казенного» навчання,і всі її діти початкову освіту здобували в домашніх умовах. В автобіографії письмен­ниця писала:«До шкіл діти нікуди не їздили. Мені тоді здава­лось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові».Книги для читання дітям підбирала сама і здебільшого українською мовою. Але їх, на жаль, у цей час бу­ло небагато. Мабуть, це також була одна з причин, що спонука­ла її взятися за перо і писати для наймолодших. Опріч написа­них власних творів, Ольга Петрівна багато перекладала з метою прилучити юного читача до світового письменства. Переклада­ла В. Гюго, Р. Кіплінга, Д. Дефо, Л. Толстого, М.Гоголя та інших авторів. З частини своїх перекладів письменниця склала книжку «Українським дітям», яка вийшла у 1882 році й мала бути додатком до підготовленого нею букваря. Решту друкува­ла в журналі «Рідний край» і додатку до нього «Молода Ук­раїна», який видавала самотужки й адресувала дітям.

Для молодших школярів окремими виданнями вийшли кни­жечки «Зелений гай. Віршики й казки з малюнками для дітей» (1917), «Байки. Для сім'ї та школи» (1916), «Книжка-різдвянка для дітей. Оповідання та вірші» (1919). Для дитячого театру на­писані мініатюрні п'єски «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Сон-мрія, або Казка Зеленого Гаю» (1916), «Кобзареві діти» (1920), «Щасливий день Тараса Шевченка» (1920) та інші. Це був неабиякий внесок у розвиток української дитячої літератури.

Цікаво, що друкувати свої вірші письменниця почала на рік раніше від дочки, славетної Лесі Українки. Підписувала їх псев­донімами «Олена Пчілка», «Бабуся Олена», «Олена Княжна», «Кочубеївна», «Колодяжинська», «Анело» та іншими. А ще зби­рала й записувала народні пісні, видала альбом «Український народний орнамент», де подано зразки вишивок, ткання, писа­нок. Як згадує дочка Ізидора, Ольгу на Волині, де проживала сім'я Косачів, називали Оленою, а оскільки вона багато працю­вала, то чоловік, Петро Антонович, порівнював її з пчілкою. Звідси відомий псевдонім «Олена Пчілка». Письменниця дійсно любила бджіл, їх невсипущу працю, доцільну метушню. Там, де вона довго жила, заводила пасіку, хоча би три-чотири вулики.

Це була дивна пані. Заможного роду, дуже вродлива. Їй па­сували б наймодніші сукні, але вона чомусь надавала перевагу українському народному вбранню. Цю жінку часто можна було побачити не у вишуканому аристократичному товаристві, а в се­лянській хаті, де вона розглядала вишивки, настінні рукописи, записувала пісні. А коли почалася епідемія, Олена Пчілка ра­зом із доньками Ольгою та Лесею, не думаючи про власну без­пеку, розносила ліки по селянських хатах.

Письменниця знала не менше п'яти іноземних мов, прекрас­но малювала і грала, навіть написала музику до народної пісні «Без тебе, Олесю...». Писала українською мовою навіть тоді, коли саме слово «Ук­раїна» не мало права на існування. Увесь свій літературний до­робок (вірші, байки, оповідання, п'єси, фейлетони) дотепно нази­вала теревенями. Видала «Співомовки» Степана Руданського і таким чином врятувала їх від забуття.

Попри велику громадську діяльність Олена Пчілка з гідністю виконувала і свій материнський обов'язок. У сім'ї па­нувала повага до всього українського. Діти змалку любили вдя­гатися в народне вбрання, обходилися без гувернанток, яких так модно було наймати у дворянських родинах; дружили з дітьми з-під селянських стріх, бігали босі по зарошених луках. Усі зростали працьовитими, не цуралися навіть найчорнішої робо­ти. Кожен у сім'ї мав свій квітничок, городець, доглядав поса­джене ним деревце. Усі діти закінчили гімназію і здобули вищу освіту (крім Лесі, яка займалася самоосвітою). Мати змалку за­охочувала дітей до літературної творчості, що дало плідні ре­зультати: на сторінках тодішніх часописів згодом дебютували старші діти Косачів — Леся, Михайло (під псевдонімом Михай­ло Обачний), Ольга (мала псевдонім Олеся Зірка). Відомо, що в кінці XIX століття в Києві лише десять родин розмовляли ук­раїнською мовою, у тому числі сім'ї Косачів, Старицьких, Лисенків.

3 лютого 1901 року культурна громадськість широко відзначала 25-літню літературну діяльність Олени Пчілки. Урочистості відбувалися у переповненому залі київського літературно-артистичного товариства.

1905 року у складі делегації українських культурних діячів Олена Пчілка їде до Петербурга до міністра освіти Вітте з вимогою скасувати заборону друку і викладання в школах українською мовою.

М. Дмитрієв запрошує Олену Пчілку взяти участь у виданні журналу «Рідний край», перший номер якого вже побачив світ у Полтаві. Письменниця погоджується і до 1907 року заради цього перебирається до Полтави.

У 1907, 1909, 1911 рр. у Києві виходять збірки, у яких представлені кращі зразки оповідань Олени Пчілки.

У 1914 році письменниця пише також поезії, які найяскравіше виявляють соціальні погляди і її душевний стан («Втоплений бог», «Перед морем», «Метаморфоза»).

За часів першої світової війни О.П. Косач була активним членом Київського правління «Общества друзей мира», відділення якого були в усіх країнах Європи.

Після 17-го, у складній політично-драматичний для України час, Олена Пчілка не залишається байдужим спостерігачем. Вона виявляє інтерес до діяльності Центральної Ради, намагається якось вплинути на ідеологію цієї політичної структури, прагне через неї проголосити свої ідеали.

Хвиля репресій 1929-1930 років не обійшла й Олену Пчілку. Врятувало її від тюремних нар лише те, що паралічем одійняло ноги, і вона була нетранспортабельною.

Ховали письменницю на Байковому кладовищі, де спочива­ли геніальна Леся, первісток Михайло і чоловік Петро. Ховали скромно, без промов, лише М. Грушевський, кидаючи грудку землі на її могилу, передбачливо прорік:«Вічна пам'ять тобі на рідній землі».


/Files/images/Е. Хемінгуей.jpg 21 липня - 115 років від дня народження Ернеста Міллера Хемінгуея (1899—1961), американського письменника, публіциста.







Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чика­го — найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій ро­дині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його ін­тереси. Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за упо­добаннями — захоплювався полюванням, брав з собою Ерні в ліси, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичай­ного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису,яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії,тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладан­ням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гар­ної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько — супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п'ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема «батьків і дітей»). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змуж­нілості, приклад завзятої і мужньої денної праці — це дід, учас­ник Громадянської війни 1861 — 1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета «Трапеція» і шкільний журнал «Скрижаль» дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капіта­ном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з пла­вання і стрільби, був редактором «Трапеції». Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки «мужніми»справами: спортом, полюванням, корридою, військовою журналістикою.

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після «Фієсти», він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію.З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні віршіТеніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій ві­йні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних вагонів,що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний во­гонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з пер­ших нагороджених.

Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Парижу ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художни­ки з усіх куточків світу з'їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосфе­ру, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, поро­жені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими по­статями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для мо­лодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн,уважно вивчав досвід Джойса .Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла вели­ка російська реалістична література. Він відкрив, за його слова­ми, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники.«Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактіві дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про данеявище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять ро­ків...»,— записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаю­чого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню переда­ти і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читачі через багато років зазнав почуття співпереживання, він учивсяв російських письменників, передовсім, у Достоєвського, Тургенєва, Л. Толстого.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначавсяі світогляд письменника, формувалися його політичні переконан­ня. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспонденткількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іс­панії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо ви­значити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію:«писати нещадну правду про життя».

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник «Три оповідання і десять віршів» (1923). Відтоді він ви­рішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням,«телеграфний стиль репортажу став затягувати його».

Етапною в творчості Хемінгуея стає книга «В наш час» (1925) — збірник оповідань, об'єднаний спільним задумомта ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим сти­лем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип орга­нізації тексту автор визначить як «принцип айсберга». Збірник «В наш час» цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми «загубленого покоління», геніально продовже­ні в повісті «Фієста» (1926) і романі «Прощавай, зброє!» (1929).

Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Ан­тивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхіть війни та найкращого людського почуття — кохання.Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ро­мео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам'я­товується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство бать­ка та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хе­мінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер — паризькою жур­налісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом «Прощавай, зброє!») вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи «Мати і не мати» (1937) і «По кому по­дзвін» (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменни­ка, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної про­блематики. Другий — величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі «По кому подзвін» головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі при­ватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті«Пілар» патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів уві­йшли в книгу «Люди на війні» (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті («Острови в океані» (1970)).

1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише під­сумковий твір свого життя — повість «Старий і море». Це квін­тесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування велико­го Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і ви­знання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспа­нія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — кра­їні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.

Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала кни­га спогадів «Свято, яке завжди з тобою» (1960, опублікована1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життяПарижа 20-х років.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує син­дром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби по­кінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лі­карні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.


/Files/images/Ахматова.jpg 23 червня - 130 років від дня народження Анни Андріївни Ахматової (1889-1966), російської поетеси






На долю А. Ахматової у російській літературі випала особ­лива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці по­етеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу жіночої душі», висловила головні її суперечності, «яким стіль­ки років не було виходу...» В особі Ахматової російська «жіно­ча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській літературі XIXст. здебільшого зверхньо оцінювалися хіба що як розваги освічених дам. Не випадково критика майже відра­зу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистос­тями «Срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний - рівній: «Блок- Ахматовій».

Друга заслуга цієї поетеси полягала в тому, що, пройшовши через усі катаклізми російської історії перших двох третин XXст. - дві світові війни, революції, страшні ексцеси радян­ської влади від часів її встановлення до хрущовської «відлиги», - переживши загибель блискучого покоління творчої інтелігенції «Срібної доби», Ахматова завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих тра­дицій і передала трагічний досвід свого покоління поетам 60-80-х років. Вона була одним із тих майстрів слова, які не дали бур'янові соцреалістичної літератури заполонити ниву російської словесності.

Анна Андріївна Горенко (Анна Ахматова- це псевдонім поетеси) народилася 11 червня 1889 р. під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. 1890 р. родина переїха­ла у Царське Село, де дівчина прожила до шістнадцяти років.

1905 р. батьки Анни розлучили­ся. Мати з дітьми переїхали на Південь - спочатку до Євпаторії, а пізніше - до Києва, де дівчина закінчила гімназію й вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Проте юриспруденція її мало цікавила, приваб­ливішими були історія права та латина. За кілька років, вже у Петер­бурзі, Ахматова продовжила освіту на Вищих історико-літературних курсах.

1910 р.вона стала дружиною талановитого російського поета М. Гумільова.І хоча цей екстравагантний шлюб проіснував недовго (досить швидко з'ясувалося, що дві творчі особистості, настільки ж яскраві, наскільки й різні, не можуть співіснувати у повсяк­денному житті), близькі взаємини з Гумільовим відіграли значну роль у мистецькому становленні поетеси. Принаймні перші серйозні кроки у ліриці вона зробила у річищі акмеїзму, видатним теоретиком і практиком якого був її чоловік.

1912 р. відзначився двома важливими подіями: вихо%D

Кiлькiсть переглядiв: 264

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.