14 грудня - 180 років від дня народження Михайла Петровича Старицького (1840 - 1904), українського поета, драматурга, театрального діяча
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 році, померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. Хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері – В.Р. Лисенко, батько Миколи Лисенка, майбутнього видатного композитора.
З 1851 року хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали ґрунтовні знання з предметів загальноосвітніх, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на життя суспільне. Терпимим усупереч забороні було й ставлення до української мови. В одному з листів до І. Франка М. Старицький згадував: «В гімназії теж панувала тоді, поза класи та майже і в класах, українська, і я на їй пробував тоді віршувати».
Сам І. Франко відзначав, що «любов до українського слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати».
Одержані в гімназії знання ґрунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. У гімназичні роки прийшло і захоплення театром, яке тривало все життя.
У 1858 році М. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 році переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.
В Україні розвивається і міцніє демократичний рух. У ряді міст — Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших — виникають культурно-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: «Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що переслідували ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією — записуванням легенд, казок, прислів’їв, загадок, повір’їв, обрядів і т. п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словника; треті взялися за складання популярних книг для народу; четверті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ» [8, 410]. У цей період політичного і культурного піднесення Старицький перебуває у вирі громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні проблеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.
У 1861 році М. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. В 1862 році одружився з сестрою композитора М. Лисенка — Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.
1868 року публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі «Правда» («Думка», «До подруги», «Вечірня», «Мій рай» та кілька перекладів з О. Пушкіна).
1865 року М. Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.
Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературного життя.
У 1871 році М. Старицький повертається до Києва й із захопленням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує «Товариство українських сценічних акторів», зусиллями якого було поставлено чимало п’єс, опер й оперет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу «Різдвяної ніч», що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.
У перекладі М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова», повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» (1874), «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова» М. Лермонтова (1875), збірка переспівів «Сербські народні думи й пісні» (1876), оригінальні поезії «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883) переважно громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої часу.
М. Старицький на початку 80-х років активно займається видавничою справою і врешті випускає альманах «Рада» (перший том — у 1883 р., другий — 1884 р.). «Серед багатого змісту сеї збірки, — писав І. Франко, — досить буде назвати два твори першорядної стійкості: драму Старицького «Не судилось» і повість Мирного «Повія», щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, зладжена М. Комарем; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе ширшання та упадання українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том «Ради» дає нам найкраще свідоцтво про те, що д. Старицький міг би був зробитися дуже добрим редактором і видавцем, коли б були дозволили обставини і коли б його сили й матеріальні засоби не був з’абсорбував театр».
1882 року М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. Наступного року (1883) цю трупу очолив М. Старицький. Досить швидко театр набуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджав на гастролі.
Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.
1884 року трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий — переважно молодь — М. Старицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.
З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887—1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів — від губернаторів до поліцейських, важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у підготовці їх Старицького-режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п’єси у нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок його старання і турбот».
Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров’я митця. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. У 1894 році прогресивні українські кола відзначили тридцятиліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію «За літературні праці на рідній мові».
М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший всеросійський з’їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з’їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.
У Києві Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроєними критиками. На захист Старицького стали видатні діячі культури, письменники і вчені — Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов. І. Франко у статті «Михайло П[етрович] Старицький» дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.
1903 року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада» і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського, але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.
Композитор Микола Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: «Хоч ти тілом мертвий, та заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».
28 листопада - 130 років від дня народження Зінаїди Павлівни Тулуб (1890 - 1964), української письменниці
Народилася майбутня письменниця в високо інтелігентній родині в Києві 28 листопада 1890 року. Батько ї: Павло Олександрович Тулуб, юрист і свого часу відомий російський поет, автор збірки «Среди природы», спогадів про С. Надсона. Його вірші включали до хрестоматій, він мав широке коло знайомств у літературно - мистецькому світі Києва, Москви, Петербурга. Дядько, Олександр Тулуб, уклав «Словник псевдонімів українських письменників».
Дитинство Зінаїди минуло у Брацлаві й Таганрозі, де служив батько.
Тулуби — прямі нащадки запорозьких козаків, а дід письменниці Олександр Данилович, будучи студентом університету святого Володимира в Києві, був членом Кирило-Мефодіївського братства і 1847 року його заарештували з усіма іншими учасниками.
З 1904 р. майбутня письменниця знову в Києві, де й закінчила історико-філологічний факультет місцевих Вищих жіночих курсів.
1910 року в газеті «Киевские вести» в пасхальному номері з’явився друком перший вірш Зінаїди Тулуб «Песня Наяды», а невдовзі їй охоче надають свої сторінки такі популярні тоді журнали, як «Вестник Европы», «Современный мир», «Нива», «Юная Россия», газети.
1912 року Павло Тулуб взяв з собою дочку до Москви, на ювілей Івана Буніна, де познайомив її з багатьма письменниками й артистами. Там, на бенкеті, молода поетеса прочитала свій вірш, присвячений знаменитому ювілярові. Відтоді він до неї ставився з особливою приязню, надсилав листівки, стежив за її творчим зростанням. Слово в слово запам’ятала вона напис на фотопортреті, надісланому в дарунок їй до Києва: «Высший труд — над собою. Будь верен себе и среди похвал, и среди осуждений. Буддийская мудрость. Зинаиде Павловне Тулуб на добрую память. Ив. Бунин. Капри. Февраль 1914 г.».
Першу повість «На перепутье» 3. Тулуб опублікувала 1916 року в журналі «Вестник Европы».
По закінченні Вищих жіночих курсів постановою історико-філологічної комісії від 7 грудня 1917 року Зінаїді Тулуб було присуджено диплом І ступеня.
Нелегко пережила родина лихоліття, що ввійшло в історію під назвою громадянської війни. Батько опинився без роботи, в квартиру попав снаряд, тягар клопотів про родину ліг на плечі Зінаіди Павлівни. Деякий час вона завідувала вечірньою школою грамоти, потім служила інструктором агітпросвіти губернського військкомату, організовувала й читала лекції для червоноармійців.
Потім — праця у Всеукраїнському кінофотоуправлінні, для якого написала кілька сценаріїв («Гайдамаччина», «Йоганн Гутенберг», «Джордано Бруно»), які одначе не були поставлені, бо це потребувало чималих затрат. У 20-ті роки 3. Тулуб створила також віршовану п’єсу «Илья Муромец». Зазнала і злигоднів, пов’язаних з безробіттям, притаманним тому часові. Жила тим, що перекладала російською мовою французькі романи. Тоді ж почала перекладати для московських видавництв твори українських письменників. Завдяки цій праці вийшли книги М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Епіка, Я. Качури, Г. Косинки, Ю. Яновського. Також редагувала чужі переклади.
З осені 1928 року Зінаїда Тулуб взялася за історичний роман, який увійде в літературу під назвою «Людолови» й одразу ж поставить її в ряд визнаних майстрів слова.
Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».
Із заяви на ім’я першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова від 12 травня 1956 Тулуб потім напише:
«Слідство тривало два місяці. Мене тримали по 2—З дні на безперервних цілодобових допитах. Іноді, на світанку, відводили до в’язниці, де вдень не дозволяють ні спати, ні прилягти, а ввечері знову вели на допит і так по 5—6 діб підряд, доводячи до напівнепритомного стану. Хват крив мене матом (...) і довів мене до такого відчаю і знемоги, що, коли став погрожувати розстрілом, я підписала всю зведену на мене брехню, радіючи нагоді вмерти, припинити ці муки».
5 вересня 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР винесла у справі 3. П. Тулуб вирок — тюремне ув’язнення на 10 років, поразка в політичних правах на 5 років, з конфіскацією належного їй майна.
Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність була вислана в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.
Лише 23 червня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 р. і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 р. щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину...»
Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.
Тож можна уявити, з яким душевним трепетом прибула Зінаїда Павлівна серпневого дня 1956 року до Киева після майже двадцятилітньої розлуки. У заяві про поновлення в Спілці письменників вона прохала дати їй змогу «якнайшвидше почати лікувати очі», бо через тяжку хворобу хореорстиніт вона майже не могла читати навіть в окулярах — а скільки ж мала вивчити матеріалів для задуманих історичних романів!
1964 р. побачив світ роман «В степу безкраїм за Уралом» про життя Тараса Шевченка на засланні.
Працювала над мемуарною книгою «Моє життя», завершити яку їй не судилося.
Померла Зінаїда Тулуб у Києві 26 вересня 1964 р.
22 жовтня - 150 років від дня народження Івана Олексійовича Буніна (1870 - 1953), російського письменника, перекладача, лауреата Нобелівської премії
Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня 1870 р. у збіднілій дворянській сім’ї під Воронежем. «Гордість за свій родовід, дворянський побут і культуру, специфічний уклад цілого соціального шару, невідворотно змитого часом у „летейські води”, — усе це вплинуло на життєвий склад Буніна, складною амальгамою залишилося в його творчості» (О. Михайлов). Провчившись чотири роки в Єлецькій гімназії, далі займався самоосвітою під керівництвом брата-народовольця. У 19 років покинув дім, багато подорожував, працював коректором, бібліотекарем, статистом, у газетах «Орловский вестник», «Киевлянин», «Полтавские губернские ведомости». Дебютував 1887 р. віршем «Над могилою Надсона». У 1891 р. в Орлі вийшов збірник «Вірші», де в центрі - світ російської природи, її краса. Книги віршів «Під відкритим небом» (1898) і «Листопад» (1901, Пушкінська премія за переклад «Пісні про Гайявату» Лонгфелло) написані в класичному стилі, в традиціях «срібного століття», продовжували й розвивали сільську тематику.
Із публікацією перших оповідань «Танька», «Вісті з батьківщини», «На хуторі» прийшло визнання І. Буніна і як прозаїка. У 1895 р. познайомився з А. Чеховим, у 1889 — із М. Горьким, який запросив співпрацювати у видавництві «Знання». 1900-1910 pp. — один з найпродуктивніших періодів творчості Буніна. Оповідання «Антоновські яблука» (1900), «Сосни» (1901), «Нова дорога» (1901) стали класичними, а після виходу повісті «Село» (1910) М. Горький назвав Буніна «кращим стилістом сучасності». У цій повісті Бунін дав страшну хроніку безглуздого і загубленого життя братів Красових і їхнього оточення. Винні, на його думку, всі: і вікова відсталість Росії, і російські непрохідні лінощі, звичка до дикунства... «Пристрасність його повісті не в роздумах, не в спробах щось пояснити, а в болеві, котрий звучить у кожному слові, болеві за селянську Росію, котра дійшла до такого ступеня падіння, матеріального і морального» (А. Саакянц). Повість «Суходіл» (1911) — продовження зондування безодні російської душі, та в центрі тут — виродження дворянства, здичавіння поміщицького життя. «Це одна з найжахливіших російських книг» (М. Горький). «Загадкова російська душа» завжди була в центрі уваги Буніна, та душа ця хвора, вона в страшних переплетіннях добра і зла, що майже завжди трагічні.
У 1909 p. І. Буніна обрали почесним академіком Російської академії наук, пізніше він багато перекладав, подорожував (після подорожей на Схід написав цикл «Храм Сонця» — 1911). У 1915 р. написано найвідоміше на Заході оповідання «Пан із Сан-Франціско» й антиколоніальне — «Брати».
Передчуваючи революцію 1917 р. як катастрофу для Російської імперії, Бунін різко не сприйняв її. Виїхав 1918 р. до Одеси, де пробув два роки, які описав у щоденнику «Окаянні дні» (1920). Ненависть до нових «господарів життя», до самої ідеології, якою отруїли народ, більшовиків і комісарів, до Леніна та його прибічників пронизує цей унікальний документ епохи.
Емігрувавши, до кінця життя прожив у Франції, по приїзді туди виступав із памфлетами та статтями проти більшовицької влади. Твори цього періоду — повість «Митіне кохання» (1925), оповідання «Троянда Єрихона» (1924) і «Сонячний удар» (1927) — оповіді про кохання, з досконалою витонченістю стилю і щемливою ностальгією за батьківщиною.
Автобіографічна основа повісті Буніна «Життя Арсеньєва» безсумнівна, але все ж це твір, у котрому переосмислене минуле, в ньому взаємозв’язок давнього і сьогоденного, повернення в дитинство, ретроспективне його відтворення. Сповідь великого художника написана в ліричному плані, в ній любов перемагає смерть, це справжній лірико-філософський монолог.
У 1933 р. Буніну було присуджено Нобелівську премію «за суворий артистичний талант, з яким він розвиває традиції класичної прози». Лауреат, подякувавши, підкреслив сміливість Шведської академії, котра виявила честь письменнику-емігранту.
Остання збірка оповідань «Темні алеї» (1943) — єдина книга в російській літературі, де одна тема — кохання. Тридцять вісім творів — це стільки ж різноманітних ситуацій поміж двох: від ніжних тремтливих стосунків до звіриних інстинктів. Глибинний психологізм, властива Буніну скрупульозна деталізація робить ці твори шедеврами короткої світової прози.
У роки Другої світової війни Бунін відмовився співробітничати в профашистських газетах, хоч і жив тоді бідно. Стежив за воєнними діями, радо вітав Перемогу. Про повернення до СРСР навіть мови не було — «доки буде Сталін, буду за кордоном».
У 1937 р. Бунін написав дослідження «Звільнення Толстого», дещо пізніше — «Спогади» (1950), де дуже різко відгукнувся про М. Горького, О. Блока, В. Брюсова, О. Толстого.
Восьмого листопада 1953 р. у Парижі він помер від хвороби легенів. На столі залишився незакінчений рукопис про А. Чехова (опублікований у 1955 p.).
22 серпня - 100 років від дня народження Рея Дугласа Бредбері (1920 - 2012), американського письменника
Бредбері, Рей (Bradbury, Ray[mond] Douglas — народився 22 серпня 1920 р. Друге ім’я Дуглас батьки йому дали на честь знаменитого актора кінематографу Дугласа Фернбекса. Його дитинство минуло у невеликому містечку Вогікані, яке згодом з’явиться у його творчості під назвою “зеленого міста” Ґрінтауна. Його батько, монтер телефонної станції, під час Великої депресії 1932 року втратив роботу, і в пошуках кращого життя сім’я перетнула країну з півночі на південь, а потім — із півдня на північ. Урешті - решт вони опинилися в Лос-Анджелесі, де Бредбері закінчив середню школу, і на цьому його формальна освіта закінчилася. Мешкаючи на околиці Лос-Анджелеса, поряд з будинком “фабрики мрій” - кіностудії Парамаунт, Бредбері мусив заробляти на прожиток продавцем газет, водночас пробуючи свої сили в літературі. В одному із інтерв’ю на запитання: “В якому віці ви почали писати? - Бредбері відповів: “У дванадцять років.
Я не міг дозволити собі купити продовження “Марсіанського воїна” Е. Берроуза, бо ж ми були бідною сім’єю... і тоді написав свою власну версію”. У серпні 1936 р. у вокіганській газеті з’явилася перша публікація майбутнього “фантаста №1” — вірш “Пам’яті Віллі Роджерса”, а наступного року в лос-анджелеській “Антології студентських віршів” за 1937 рік була опублікована поезія “Голос смерті”.
За працею і творчістю, самодіяльними театральними постановками і поетичними вечорами Бредбері не забував і про освіту. “У мене не було засобів, — згадував пізніше письменник, — щоб вступити в університет. Утім, університет нічого не дає для становлення особистості: письменник повинен займатися цим сам. Я відвідував публічну бібліотеку, працював там годинами, по три, чотири дні на тиждень. До двадцяти років я вже прочитав усі значні п’єси, знав американську, французьку, італійську, англійську історію, знамениті повісті та оповідання”. Із 1943 р. Бредбері став професійним письменником, створюючи до 52 оповідань на рік.
Ранні оповідання письменника увійшли в збірки “Темний карнавал” (“Dark Carnival”, 1947), "Жовтнева країна” (“The October Country”, 1955). Зі “страшними” оповіданнями, як, наприклад, “Вітер”, “Карлик Коса”, , “Маленький убивця”, “Електростанція”, контрастують “добрі” і надзвичайно поетичні новели із циклу про казкову сімейку: “Дядечко Ейнар”, “Квітневі нари”, “Повернення додому ”. До теми інфернального Зла, уособленого в поетичному образі “людей осені”, протистояти якому здатні лише знання і безневинний дитячий сміх, Бредбері повернувся в одній із найкращих своїх книг — похмурій “карнавальній” феєрії “Щось страшне іде” (“Something Wicked This Way Comes”, 1962). Її дія відбувається у провінційному американському містечку, куди прибуває зловісний власник “смертельних атракціонів” зі своїм почетом. Ім’я власника — Пітьма, а супроти нього виступають улюблені герої Бредбері — підлітки та батько одного з них, міський бібліотекар.
У 1947 році (27 серпня) Бредбері повінчався з Маргаріт Сюзанною Маклюр, з якою познайомився в одному з книжкових магазинів Лос-Анджелеса, де вона працювала. А за день до цього він спалив “мільйон слів” своїх забракованих творів. Спочатку прибуток сім’ї Бредбері складав приблизно 250 доларів на місяць: половину з них заробляв Рей, а другу половину — дружина. Справи покращувалися зі зростанням його популярності.
Репутацію майстра наукової фантастики Бредбері принесли “Марсіанські хроніки ” (“The Martian Chronicles”, 1950), де йдеться про космічну війну у близькому майбутньому. Події відбуваються у 1999-2028 pp. Земляни хочуть завоювати Марс. Для земної цивілізації, охопленої кризою, ця війна закінчується цілковитою катастрофою. Атомні вибухи спустошили материки. Уже в цьому творі, як і в наступному після нього романі “451° за Фаренгейтом” (“Fahrenheit 451°”, 1953), проявилися характерні особливості прози Бредбері — поєднання фантастики з гострим соціальним критицизмом, яке аргументується специфікою сучасної ситуації передбачення майбутнього. 451° — це температура, при якій горить папір. У романі йдеться про спалювання книг, про заборону свободи слова, про загибель культури в умовах тоталітарних режимів, обрис яких чітко проступає у сьогоденні. Центральний персонаж роману — “пожежник”, людина, яка спалює книги. Він говорить: “Це не почата робота. У понеділок книги Едни Міллей, в середу — Вітмена, в п’ятницю — Фолкнера. Спалювати на попіл, опісля спалювати навіть попіл. Такий наш професійний обов’язок”. Людям не дозволяють думати, розмірковувати про свою долю (“Не дай Боже, якщо вони стануть робити висновки та узагальнення”). Запроваджується інтелектуальний стандарт: людей, які читають, оголошують божевільними. Культивується тип людини, котра втратила своє обличчя, свою неповторність.
Значною частиною літературного спадку Бредбері є новели. Більшість із них увійшли в збірки: "Людина в картинках” (“The Іllustrated Man”, 1951), “Золоті яблука Сонця”(“The Golden Apples of the Sun”, 1953), “Ліки від меланхолії” (“A Medicine for Melancholy”, 1959), “P - означає ракета” (“R Is for Rocket”, 1961), “Машини щастя” (“The Machineries of You”, 1964), “K - означає космос” (“S Is for Space”, 1966), “Співаю тіло електричне ” (“I Sing the Body Electric , 1969), “Поопівночі” (“Long After Midnight”, 1976), “Духи назавжди ” (“The Ghosts of Forever, 1981), “Оповідання про динозаврів” (“Dinosaur Tales, 1983), “Перетворювач Тойнбі” (“The Toynbee Convector”, 1988), “Класичні оповідання 1” (“Classic Stories 1”, 1990) і “Класичні оповідання 2” (1990) та ін.
У багатьох оповіданнях Бредбері порушує проблему дітей та дитинства. При цьому своїх героїв не ідеалізує, а намагається розкрити обидві їхні іпостасі, добру та злу. У класичному оповіданні “Вельд” діти постають малими монстрами, які не зупиняються перед убивством батьків заради можливості безперешкодно дивитися у “телевізор” майбутнього. Дитяча жорстокість змальована і в оповіданнях “Дитячий майданчик ”(1960) та “Все літо за один день” (1954). І, навпаки, віра в дітей, любов і людяність пронизують оповідання “Канікули”, “Надвечірній берег”, “Добридень і прощай ”, “Хлопчик-невидимець”, “Ракета”, “Подарунок”, “Співаю тіло електричне ”.
Досить часто у своїх творах Бредбері постає пристрасним “космістом”, зоряним романтиком, який сприймає майбутню космічну експансію людства швидше як поетичний символ. Піонерським пафосом пройняті оповідання “Ікар Монгольф 'є Райт ”, “Кінець початкової пори ”, “Космонавт ”, “Золоті яблука Сонця”. Водночас майбутнє освоєння космосу може бути сповнене драматичними несподіванками та трагедіями. Звичайний метеорит спричиняє загибель героїв оповідання “Калейдоскоп ”, а в оповіданні “Тут можуть з'явитися тигри” “жива” планета змушена захищатися від хижих апетитів землян. Оригінальний космічний світ вибудуваний у невеликій повісті “Крига та полум 'я ”. Одна із найпронизливіших і трагічних новел Бредбері — “Ревун ”, у якій останній викопний ящур, який ще зберігся в океані, пливе на сигнал маяка, прийнявши його за “одноплемінника”.
Як і інші майстри американської художньої футурології (К. Воннегут, Р. Шеклі), Бредбері пише про згубні для людства наслідки антигуманного техніцизму, про те, що на сучасній стадії науково - технічної революції багато її відкриттів обернулися нещастям для людей. Письменник з великою художньою силою відтворив атмосферу 50-х років, коли тінь атомної війни зависла над землею. У “Марсіанських хроніках ” передане почуття страху, що охопило людей, які живуть в напруженому очікуванні катастрофи.
Бредбері з дружиною виховав чотирьох дочок.
Він — почесний доктор літератури коледжу Вітьє (штат Каліфорнія), лауреат багатьох літературних нагород і премій, а американські астронавти, побувавши на Місяці, нанесли на його карту Кратер Кульбаб, назвавши його так на честь “Кульбабового вина” — роману їхнього улюбленого письменника.
У 2000 році Бредбері одержав Медаль Національної Книжкової премії за підсумком усієї прижиттєвої творчості. У 2004 – Національну Медаль Мистецтв Президента Дж. Буша. У 2007 – Пулітцерівську премію за визначну, плідну і глибоко впливову кар'єру як незрівнянного автора наукової фантастики і фентезі.
Вірний ідеалам дитинства, Бредбері принципово ніколи не літав літаком і не кермував автомобілем.
У творчості Бредбері, якому американська наукова фантастика значною мірою зобов’язана визнанням у колах літературного істеблішменту, органічно поєднуються “тверда” (природничо-наукова) наукова фантастика, фентезі, готичний роман, “роман жахів”, пронизана ностальгією поетична проза, а, крім того, похмурий песимізм щодо перспектив техногенної цивілізації і “дитячий” романтизм, ідеалізація звичайного життя на землі; утворений унікальний художній сплав заледве чи піддається жанровій класифікації.
За мотивами оповідань і романів фантаста було знято більше ніж 60 фільмів.
За своє життя Бредбері написав 11 романів, був автором 21 п’єси і 28 сценаріїв для фільмів. Найбільше він написав коротких історій - таких у нього понад 400.
Визначний письменник пішов з життя 5 червня 2012 року.
28 липня - 140 років від дня народження Володимира Кириловича Винниченка (1880 - 1951), українського прозаїка і громадського діяча
Володимир Кирилович Винниченко — людина незвичайної долі. Без перебільшень, видатний громадський і державний діяч, яскравий, талановитий письменник, публіцист, справжній патріот, він залишив однаково важливі сліди і в історії України, і в її літературному надбанні.
Він народився в с. Веселий Кут на Херсонщині у 1880 р. Його батько, Кирило Васильович Винниченко, молодим наймитував, а потім переїхав до Єлисаветграда. Там він одружився з удовою Євдокією Павленко, яка вже мала трьох дітей від першого шлюбу. Від другого шлюбу народився тільки Володимир.
Розпочавши своє навчання у народній школі, він одразу ж привернув увагу вчителів блискучими здібностями. Батьків умовили віддати його до Єлисаветградської гімназії для продовження освіти. Там Володимир зіткнувся з проблемами: бідно одягнений, україномовний, він викликав вороже ставлення з боку зрусифікованих та російських дітей, що походили переважно з буржуазії. Проте хлопець умів постояти за себе, тож, як наслідок, постійно брав участь у бійках. Надалі, у старших класах, до загалом незадовільної поведінки гімназиста Винниченка додається ще й революційна діяльність. Керівництво гімназії не могло залишити це поза увагою, тим більше, що через скрутне матеріальне становище Винниченка закінчення гімназії і без того було під сумнівом. Наслідками написаної Володимиром революційної поеми стали карцер і виключення з гімназії. Ці неприємності не зламали майбутнього письменника, не позбавили його тяги до знань. Він подорожує селами, заробляючи на життя поденною роботою, ретельно веде щоденник мандрівок, який трохи згодом, 1901 p., стає основою його першого оповідання. Екстерном Винниченко складає іспити до Златопільської гімназії і таки отримує атестат. Не звертаючи уваги на реакцію інших, він приходить на екзамени в українському одязі, шапці, з кийком, наче демонстративно проголошуючи свою украінськість.
Доля приводить його до юридичного факультету Київського унфверситету. Там невгамовний Винниченко засновує таємну революційну організацію «Студентська громада”, через участь у якій його 1902 р. заарештовують і ув’язнюють, та за браком доказів звільняють.
Подальше життя Володимира Винниченка так само позначене арештами за революційні переконання та партійну роботу: він брав активну участь у діяльності Революційної української партії (РУП), потім в Українській соціал-демократичній революційній партії (УСДРП виокремилася з РУП 1905 p.). РУП була першою організацією, що в XX ст. поставила питання про українську державність. За визначенням І. Лисяка-Рудницького, тогочасна передова українська молодь тримала в одній кишені Маніфест Комуністичної партії, а в іншій — Шевченковий “Кобзар”. З 1903 р. Винниченко веде професійну революційну діяльність, пише книги та брошури на революційні теми.
Революція 1917 р. застає В. Винниченко у Москві. Далі він працює на революцію українську, покладаючи всі свої сили: стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради (утворена 4 березня 1917 p.), очолює делегацію, яка у травні передала Тимчасовому уряду вимоги про надання Україні автономії. Саме Винниченкові, юристу за фахом, належать всі головні законодавчі акти УHP. Також він стає першим головою Генерального секретаріату—виконавчого органу Центральної Ради, будучи генеральним секретарем внутрішніх справ.
Очолювана Винниченком Центральна Рада спромоглася проголосити незалежність України своїм IV Універсалом у січні 1918 p., проте реального впливу це проголошення не мало. 29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний заколот, внаслідок чого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Керівники поваленої УHP не могли змиритись з цим, і 14 листопада 1918 р. у Києві було утворено Директорію — керівний орган протигетьманського руху. До складу Директорії, крім В. Винниченка, який її очолив, увійшли Ф. Швець, А. Макаренко, О. Андрієвський та С. Петлюра. Війська повстанців увійшли до Києва рівно через місяць після створення Директорії, ознаменувавши падіння Української Держави Скоропадського і відновлення УHP.
Однак Винниченку в політичній кар’єрі щастило не дуже: після кількох вдалих кроків, таких, наприклад, як Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 p., настали тяжкі часи для державотворчої діяльності Директорії. З півночі підступали війська більшовицької Росії, з Дону— білогвардійська армія генерала А. Денікіна, на півдні висадилися війська Антанти, західні українські землі окупувала Польща. Україна опинилася у цілковитому оточенні, і на початку лютого 1919 р. Директорія відступає з Києва. В. Винниченко емігрує за кордон.
Перед самою еміграцією Винниченко робить запис у щоденнику: “...я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу... Тут, у соціалістичній, совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти”. Однак одразу рішуче відмовитись від політичної діяльності у нього не виходить. По переїзді до Австрії він активно береться до справи, організовуючи закордонну групу українських комуністів.
Коли 1920 р. Винниченко повертається до України і робить спробу співпрацювати з більшовиками, V Всеукраїнський з’їзд оголошує його ворогом народу. “...Від антибільшовицьких кіл я відійшов, до більшовицьких не ввійшов”, — жаліється він у своєму щоденнику в 1925 р.
Далі знову еміграція. Він продовжує займатися політичною діяльністю у Чехословаччині, Берліні, Парижі. З кінця 20-х років Винниченко живе у
Франції. Спочатку він підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, намагаючись об’єднати її (перу Винниченка належить проект програми антибільшовицького Єдиного революційно-демократичного національного фронту), однак невдало. І він дедалі більше зосереджується на літературі, як, власне, того і хотів.
Винниченко-письменник став справжньою подією в українській літературі початку XX ст. В рецензії на збірку оповідань “Краса і сила”, що вийшла 1906 p., Іван Франко писав: “Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості”. Звичайно, відповідаючи такій характеристиці, твори митця будили у читачів і критиків протилежні почуття, викликали абсолютно протилежні оцінки. Тоді як одні нарікали на неохайність мови, інші захоплено відзначали оповідацький талант автора, тонке знання ним побуту і вміння яскраво відображати це знання.
У передмові до укладеної 1927 р. збірки вибраних творів В. Винниченка, А. Любченко зазначив, що автор не переобтяжує свої малі прозові речі якимись побутовими подробицями, однак вміло й органічно вводить до тексту описи природи, які підкреслюють і посилюють душевні переживання героїв, їхній настрій. Є у нього і особливий спостерігацький талант, здатність узагальнювати факти і явища, всюди бачити цікаві деталі.
Якнайкраще талант В. Винниченка виражається у побудові сюжетів. У них завжди присутні контрастність, протидія, боротьба. Значну увагу автор приділяє питанню людського страждання, розумінню своїми персонажами такого складного поняття як людське щастя. Письменник не виводить ідеальної формули щастя, але вбачає його в якомога повному самовираженні людської сутності. Не ідеалізуючи, він виводить у своїх нарисах, оповіданнях, невеликих повістях справжніх, живих людей, яким однаковою мірою притаманні любов і ненависть, великодушність і заздрість, амбіції і мстивість. Це чудово видно у таких творах, як “Голота”, “Біля машини”, “Федько-халамидник”, “Раб краси”, “Контрасти”, “Бабусин подарунок”, “Кумедія з Костем”, “На пристані”, “Темна сила та ін.
Драматургія В. Винниченка була популярною за кордоном. П’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Закон”, “Гріх” перекладено німецькою мовою та поставлено на німецькій та інших європейських сценах, п’єсу “Брехня” 1930 р. поставило у м. Шалетт (Франція) Українське мистецьке товариство; романи “Чесність з собою”, “Записки Кирпатого Мефістофеля” також перекладено і виходять друком; 1922 р. на екранах Німеччини демонструють фільм “Чорна Пантера”, знятий за п’єсою В. Винниченка.
В Україні він також не був забутий, незважаючи на складні стосунки з радянським ладом. Його п’єси ставились у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, не оминули їх увагою навіть театри Москви, Петрограда, Саратова, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Такі корифеї театру, як К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, М. Садовський, неодноразово консультувалися з драматургом з приводу сценічного втілення його робіт. “Чорна Пантера та Білий Ведмідь” була поставлена Молодим театром Леся Курбаса за участі режисера-постановника Гната Юри.
Окрім прозових та драматургічних творів, неабияку художню цінність мають листування В. Винниченка та його щоденники. Два томи записів, видані за кордоном, охоплюють період з 1911 р. по 1925 р. Як пише М. Жулинський, “...дуже мало є в світовій літературі таких гранично сповідальних, відвертих до морального самознищення щоденників, які належать письменникам. Принцип “чесності з собою” тут реалізовується з максимальною повнотою”. Тож на сторінках винниченківських щоденників перед читачем однаковою мірою постає драматичність історії нації та особистої історії, через їхнє осмислення дається шанс глибокого розуміння і всієї його творчості, так само, як і його власної діяльності.
У листах, щоденниках, публіцистичних працях В. Винниченко вперто і впевнено обстоював українську культуру, українську націю. Винниченко-політик і Винниченко-культуролог ідеально доповнювали одне одного. У листі до ЦК РКП від 20.09.1920 р. він сміливо викладає свою позицію: “Коли в мене на очах топтали портрети Шевченка, коли лайкою згадували ім’я мого краю й коли це саме (тільки в більш пристойних формах) робили не прості солдати, а відповідальні партійні діячі більшовизму, я з болем зрозумів, що й більшовики... такі ж нечесні, непослідовні й старі, як перший-ліпший руський чорносотенець”. А в тритомній мемуарно-публіцистичній праці “Відродження нації”, виданій того ж 1920 p., читаємо: “...для чорносотенця ніякої української нації... українство — злочинне, шкідливе явище, яке треба бить по морді, по голові, по очах, по чому попало й топтати без усяких церемоній якомога дужче”; “...цей народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику, що цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів”.
Немає нічого дивного в тому, що цього письменника, митця справді світового рівня за радянських часів було викреслено з української літератури — подібних позицій червона імперія не пробачала. Довгі роки творам “ворога народу” Винниченка давалася така характеристика: “Винниченко сповзав все далі й далі на ворожі, занепадницькі позиції, зрікся будь-якої критики буржуазного суспільства і заглибився в модні серед тодішніх обивательських кіл псевдопсихологічні проблеми, вдавався до еротичних тем. ... Блюзнірське паплюження революції, проповідь класового миру, оголений біологізм і копирсання в розтлінній психіці нікчем — такий основний зміст його творів” (Українська Радянська Енциклопедія, 1960 p.). Нині творча спадщина В. Винниченка може, нарешті, посісти належне їй по праву місце, адже ніщо тепер не заважає справедливо визнати письменника, справжнього патріота, що півжиття провів за кордоном (де і похований), беззаперечним талантом.
29 червня - 120 років від дня народження Антуана де Сент-Екзюпері (1900 - 1944), французького письменника
Народився Антуан Жан-Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері 29 червня 1900 року в м. Ліоні в аристократичній сім’ї. Про рід графів де Сент-Екзюпері згадується ще в історичних хроніках XIII ст. Батько його був страховим інспектором і через чотири роки після народження Антуана помер, залишивши п’ятеро дітей; Антуан (Тоніо) був третім. Проте сім’я не знала злиднів. Дитинство хлопчика минало у стінах старовинних замків, серед зелені прекрасних парків і галявин.
Той час Антуан згадуватиме як чарівну казку. А доброю феєю в ній була його мати — талановита художниця, людина високої культури і неабиякої ерудиції, яка всю себе присвятила дітям. Вона передала синові любов до літератури, музики, живопису. Мати була для Тоніо першим порадником і критиком, другом, про що свідчать листи А. де Сент-Екзюпері до неї, багато з яких за емоційною цілісністю, образністю, глибиною не поступаються його художнім творам.
У 1909 р. сім’я переїжджає до міста Ле-Мана, й Антуан стає учнем-екстерном колежу Нотр-Дам де Сент-Круа. Вчиться він посередньо, займаючись тим, що його більше цікавить: удома потайки читає латиною «Галльську війну» Юлія Цезаря, намагаючись зрозуміти, як діяли військові машини давніх римлян, дуже цікавиться технікою. З початком Першої світової війни графиня Сент-Екзюпері пішла працювати в шпиталь медичною сестрою, а синів відправила в нейтральну Швейцарію, де вони продовжили навчання. У 1917 р. Антуан повертається до Франції і закінчує середню освіту в Парижі. У 1919 p., складаючи іспити у військово-морське училище, майбутній письменник провалюється на письмовому творі. Невдовзі А. де Сент-Екзюпері стає студентом архітектурного відділення Паризької академії мистецтв, але впевненості в правильному виборі шляху не має. Після п’ятнадцяти місяців навчання, у 1921 p., він кидає академію і добровільно записується у 2-й полк винищувальної авіації, розквартирований у Страсбурзі.
Спочатку юнак працював у ремонтних майстернях, відтак опанував пілотування. Склавши іспит, став цивільним льотчиком, згодом — військовим, закінчив курси офіцерів запасу і з осені 1922 р. він — молодший лейтенант 34-го авіаційного полку під Парижем. У січні наступного року під час аварії А. де Сент- Екзюпері отримує серйозне поранення — пролом черепа. Навесні 1923 р. його демобілізують, і він вимушений працювати на черепичному заводі комівояжером — продавати автомобілі від фірми «Сорер». Водночас докладає чимало зусиль, щоб стати пілотом цивільної авіації, і в 1926 р. його приймають на службу в Генеральну компанію авіаційних підприємств, яка належала конструктору і промисловцеві Латекоеру. В тому самому році в журналі «Ле Навір д’Аржан» А. де Сент-Екзюпері публікує своє перше оповідання «Льотчик». Він літає на поштовій лінії Тулуза — Касабланка, відтак Касабланка — Дакар, опановує нові траси, літаки, стає начальником аеродрому в Кап-Джубі у Північній Африці. Дозвілля теж заповнене працею: дослідження математичних, фізико-теоретичних, прикладних інженерних проблем, а також література, живопис, музика, листування з матір ю, друзями. Він винаходить навігаційні прилади, вивчає і вдосконалює методи керування літаками, замислюється над можливістю використання в авіації реактивних двигунів.
У 1929 р. А. де Сент-Екзюпері, приїхавши до Франції, подає знайомому видавцеві Г. Галлімару повість «Пошта — на південь». Прочитавши її, Галлімар укладає з письменником угоду на сім його майбутніх книжок. Того самого року «Пошта — на південь» виходить окремою книгою і критика схвалює її.
Закінчивши курси вищого пілотажу, А. де Сент-Екзюпері отримує направлення в Південну Америку технічним директором компанії «Аеропост-Аргентина» — філіалу французької авіакомпанії «Аеропосталь». До його обов’язків належали гарантування безпеки польотів, забезпечення своєчасної доставки пасажирів та пошти, ритмічної роботи десятків аеропортів. У 1931році виходить у світ книга «Нічний політ». Вона принесла йому радість і гіркоту водночас, оскільки мала успіх у читачів і критиків, але викликала невдоволення нового керівництва компанії. Її адміністрація вважала, що автор надто звеличує колишнього директора Дід’є Дора, якому присвятив книгу. А. де Сент- Екзюпері звільнили з роботи, і він зосереджується на письменництві та журналістиці.
У тому самому 1931 р. Сент-Екзюпері одружується з аргентинкою Консуелою Сансен Сандоваль де Гомез і повертається разом з нею до Франції. Шукаючи заробітку, він часто змінює роботу (пілот гідроплана, льотчик-випробувач, лектор, який пропагує авіацію, журналіст), пише статті, сценарії. Як репортер газети «Парі Суар» письменник їде в Іспанію (1934), охоплену полум’ям громадянської війни, потім до Радянського Союзу (1935), публікує репортажі. У 1935 р. він намагається побити рекорд швидкості в перельоті Париж —Сайгон (за це обіцяно I50 000 франків винагороди) і зазнає аварії в Лівійській пустелі (Єгипет). Кочівники-араби врятували його і механіка, коли обидва вже помирали від спраги. У лютому 1938 року, вирішивши встановити рекорд на дальність перельоту, вирушає в політ Нью-Йорк — Вогняна Земля, і знову невдача: літак розбивається у Гватемалі. Вісім місяців А. де Сент-Екзюпері не приходив до тями (декілька переломів черепних кісток, струс мозку). Після цієї аварії його ліва рука вже не діяла нормально. Довгі місяці він проводить у лікарні в Нью-Йорку, пишучи нову книжку. Так, у 1939 р. світ побачив роман «Планета людей», який став бестселером, а через три місяці після виходу отримав «Велику премію» Французької академії.
У липні 1939 року А. де Сент-Екзюпері разом зі своїм другом Гійоме здійснює на гідролітаку переліт через Атлантику. До Франції він повертається за декілька днів до початку Другої світової війни. Письменника мобілізують, але за станом здоров’я визнають непридатним для військової служби, і тільки завдяки допомозі друзів беруть інструктором молодих штурманів. Після багатьох клопотань його переводять в авіагрупу далекої розвідки. Він здійснює численні бойові вильоти, розвідує розміщення військ противника. Наказ про демобілізацію застає його військову частину в Південній Франції. А. де Сент-Екзюпері змушений залишити окуповану Францію та емігрувати до Америки. У Нью-Йорку він пише (1941) і видає (1942) «Військового льотчика» — розповідь про один день війни і напруженого життя людської свідомості. Того самого року «Військового льотчика» видає в Парижі Г. Галлімар. Книга була високо оцінена у Франції. В Америці виходять також «Лист до заручника» (1943) і «Маленький принц» (1943).
Навесні 1943 р. Сент-Екзюпері знову стає військовим льотчиком, здійснює кілька бойових вильотів, але через невелику аварію його звільняють у запас. Для письменника це майже катастрофа. Приблизно через рік йому, нарешті, дають дозвіл на п’ять бойових вильотів, потім ще на чотири. Тим часом він працює над розпочатою напередодні війни книгою «Цитадель», але вона так і залишилася незавершеною.
В останній день липня 1944 року о 8.30 ранку А. де Сент-Екзюпері вирушив у свій дев’ятий політ і взяв курс на Південну Францію. Через численні поранення та каліцтва він не міг без сторонньої допомоги навіть надягнути на себе льотний комбінезон і сісти в кабіну літака. Того разу він мав летіти над місцями, де минуло його дитинство. З того польоту А. де Сент-Екзюпері не повернувся, і після тривалих, але безуспішних пошуків його офіційно було оголошено зниклим безвісти. Є багато версій обставин його загибелі, знайдено фрагменти його літака, браслет із написами «Антуан», «Консуело» та адреса видавництва, в якому виходили його книги. Були очевидці, що бачили, як його літак був збитий і впав у Середземне море, а німецький ветеран люфтваффе Х. Ріпперт заявив, що саме він збив літак А. де Сент-Екзюпері, не знаючи, хто був за штурвалом. Проте на уламках літака не знайшли очевидних слідів обстрілу, тому до сьогодні загибель письменника залишається загадкою.
Книга-ювіляр
130 років тому був вперше надрукований роман Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея"
Портрет Доріана Грея
22 травня - 180 років від дня народження Марка Лукича Кропивницького (1840 - 1910), українського драматурга, актора, композитора
Народився Марко Лукич Кропивницький 7 травня 1840 року в с. Бежбайраках Єлисавет градського повіту Херсонської губернії в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Освіту здобув у приватній школі, потім у єлисаветградському училищі, закінчивши його з похвальним листом. Ранню літературно-мистецьку обдарованість сина помітила і розвинула мати. Розлучившись із батьком, вона не залишала його виховання: навчала музики, ставила голос, розучувала з ним вокальні партії. «У мене був дужий і високий баритон, — писав Кропивницький в «Автобіографії (За 65 років)», — я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси».
Мати прищепила хлопцеві й любов до театру, залучаючи до гри в аматорських виставах. Проте відсутність нормальної родинної обстановки, брак постійного материнського піклування давалися взнаки.
У 1853—1856 роках Кропивницький навчається в Бобринецькій трикласній повітовій школі. Юнак прагне одержати систематичну, ґрунтовну освіту. Робить спробу вступити до київської гімназії, та через відсутність свідоцтва про дворянське походження не був прийнятий. Повертається до Бобринця і, за бажанням батька, вступає на службу до повітового суду.
У 1862—1863 роках Кропивницький — вільний слухач юридичного факультету Київського університету. Та захоплення театром поглинає його цілком, особливо після побаченої гри знаменитої артистки Фабіанської: «Побачив її, — згадував на схилі віку Кропивницькии, — у якійсь переводній мелодрамі, не пам’ятаю названия... Гра її зробила на мене таке враженнє, що я ходив скільки день як непритомний, як очмарілий, і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові». Це була п’єса «Микита Старостенко».
Не завершивши освіти, М. Кропивницький повертається в рідні місця, до Єлисаветграду, де працює на різних чиновницьких посадах, багато й старанно займається самоосвітою, захоплюється аматорськими виставами (на цьому ґрунті він зближується з І. Тобілевичем, також єлисаветградським чиновником і палким аматором театру).
У 1871 році в житті Кропивницького настає суттєва зміна: залишивши нецікаву, непривабливу для нього чиновницьку службу в рідному місті, він їде до Одеси і вступає до трупи графів Моркових і Чернишова, де блискуче дебютує у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) в одеському Олександрійському театрі. З цього часу він стає актором різних провінційних російських труп, де панувала невідрадно-тяжка, малотворча атмосфера, що відзначав і сам Кропивницький, згадуючи про свій дебют, обставлений «безсловесними персонажами» російського репертуару, з помічником декоратора і машиністом у тому числі. «Ніхто з виконавців не знав української мови, а тому вони не грали, а партачили...» .
У 1875 році Кропивницький на запрошення директорки галицького театру товариства «Руська бесіда» Теофілїї Романович взяв на себе режисуру театру, здійснив артистичне турне по Галичині й Буковині, скрізь викликаючи своєю грою палке захоплення й ентузіазм. Але театральна справа й тут, у Галичині, потребувала кардинального реформування. Про «Руську бесіду» Кропивницький писав: «Костюми убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох дівчат і п’ятьох хлопців... У дирекції заведений був звичай, щоб кожен бенефіціант вистановляв у бенефіс нову п єсу, через що всі артисти мусили бути авторами. Здебільшого вони брали польські твори й переробляли на свою мову, що під впливом польської зовсім далека була від української». Кропивницький також «наважився перевести на українську мову деякі російські твори, як «Ревізора» (вже був перевів два акти), «Испорченная жизнь», «Лев Гурыч Синичкин», «Дочь русского актёра...». Там я написав свою оперетку «Пошились у дурні».
Творча акторська й режисерська робота Кропивницького в театрі «Руської бесіди» стала важливою сторінкою і в житті митця, і в історії становлення українського театру в цілому.
З 1876 по 1881 рік Кропивницький працює актором і режисером російсько-української трупи Д. Ізотова, російських труп С. Виходцева, JI. Яковлева, О. Лавровської; у 1881—1882 — російсько-українських труп Г. Ашкаренка, А. Пальчинського.
На початку 80-х років утиски української культури були дещо послаблені, Кропивницькому з Ашкаренком пощастило одержати дозвіл на українські вистави (1881), а в жовтні 1882 року Кропивницький організовує першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, пізніше П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська. Згодом цей талановитий колектив дістав назву «театру корифеїв». Зростає потреба в українському репертуарі. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка, в репертуарі трупи — твори М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.
У 1883 році керівництво трупою взяв на себе М. Старицький, М. Кропивницький продовжував працювати в складі цього театрального колективу до 1885 року, згодом, до 1900 року, працював у інших трупах, створюючи в різні періоди власні. З новоутвореними колективами Кропивницький виступав у містах України (Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Миколаїв, Полтава, Житомир), у Санкт-Петербурзі і в Москві, у містах центральної Росії, на Кавказі, в Криму, на Дону, Кубані, у Молдавії, Білорусії, Польщі. Ним було зіграно близько 500 ролей — від Городничого в «Птичках певчих» до Отелло Шекспіра. Робота Кропивницького в театрі була справжньою школою режисури й акторської майстерності.
У 1900 році драматург очолив «Трупу М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Заньковецької». Проте цей унікальний колектив, що знову об’єднав найкращі сили «театру корифеїв», у 1903 році розпався. М. Кропивницький до кінця свого життя продовжує працювати в інших трупах, створює нові драми. Всі кращі п’єси письменника було написано і поставлено на сцені в роки його активної театральної діяльності. Нерідко митець писав і музичний супровід до вистав, створивши, зокрема, чудові вокальні дуети «За сонцем хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доле?», романс «Соловейко», пісню «Ревуть-стогнуть гори-хвилі».
В останні роки життя митець звернувся до дитячих творів, написавши віршовану п’єсу-казку «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню» (1907). Під його власним керівництвом обидві п’єси було поставлено для сільських дітей у садибі драматурга «Затишок». Багато сил і часу віддавав він завершенню своїх мемуарів.
Помер М. Кропивницький 21 квітня 1910 року у поїзді Харківсько-Миколаївської залізниці, повертаючись з гастролей, і похований у Харкові. 1914 року на могилі видатного драматурга, актора, театрального діяча споруджено пам’ятник (скульптор Ф. Балавенський).
5 травня - 120 років від дня народження Юрія Івановича Липи (1900 - 1944), українського письменника і громадського діяча
Юрій Липа народився в Одесі 5 травня 1900 року в сім’ї лікаря Івана Липи. В 1918 році закінчив 4-ту одеську гімназію, повний восьмикласний курс. Сім’я була висококультурна, інтелігентна. Він був сином-одинаком і виростав в українському середовищі гарячого українського Півдня.
Батько Юрія — “тарасівець, письменник, лікар” — Іван Липа працював усе життя не покладаючи рук для того, щоб збудувати вільну Українську Соборну Державу. Ще у Харкові, коли вчився в університеті, за участь у “Братстві тарасівців” (самостійників) відсидів він півтора року в тюрмі на Холодній горі й не втрачав зв’язків з братчиками впродовж усього життя. Він уперто торував шлях ідеям самостійництва, духовного українського відродження. Працюючи в Одесі, де видавав альманах “Багаття”, заснував клуб “Одеська літературна спілка”, читав лекції в одеській “Просвіті”. Потім, у часи української революції, був висунений українською громадою Одеси до уряду; працюючи міністром віросповідань та релігій, в комітеті охорони здоров’я чи на еміграції в Тарнові, працюючи в Раді Республіки, ніколи не втрачав оптимізму й віри в Українську державу. Палким оптимістом його пам’ятають у Винниках біля Львова, хоча вже стільки літ минуло з дня його смерті в листопаді 1923 року. Останні хвилини його життя описав професор Іван Огієнко, на руках якого Іван Липа помер.
Заповітом своєму синові Юрію він залишив такі слова: “Тобі, сину, одне завдання зоставляю: перевершити батька, стати більшим од батька”. Ці слова, записані Юрієм на аркушиках паперу, зберігаються у варшавському архіві Липів. Юрій Липа виконав заповіт батька, якого дуже любив. Слово “тато” писав завжди з великої букви.
Час гарячої юності, коли Юрій Липа вже писав свої перші поетичні твори, статті, був співзасновником видавництва “Народній стяг” у Одесі в 1917 році, збігається з часом бурхливого закипання української стихії в Одесі.
Восени 1918 року у Кам’янці на Поділлі відкрито перший Український державний університет на чолі з ректором проф. Іваном Огієнком. Туди вступає вчитись восени 1919 року Юрій Липа. Провчився він на юридичному факультеті два семестри, був одночасно й редактором університетського журналу “Нова думка”. В той час у Кам’янці разом з урядом УНР перебуває Іван Липа. Згодом батько й син разом з урядом емігрують до Тарнова (Польща). Сім’я Липів - мама Марія Липа, бабуся Анна Липа - залишились в Одесі. Бабуся Анна померла в Одесі в 1921 році, мати - вчителька народної школи, філолог, авторка граматики української мови, що так і не була видана за радянських часів, любляча Юрасева мати Марія Липа, вірна подруга й помічник свого чоловіка, — померла в Одесі від менінгіту в 1935 році, не побачивши більше сина й чоловіка.
Тарнів, невелике містечко на теренах Польщі, де розмістились табори інтернованих українців - армії та уряду, було пристановищем не лише для сумного вичікування, а й для плідної праці. Будні цього життя описав Юрій Липа у своєму оповіданні “Табор” з тритомника “Нотатник” - збірника повістей та оповідань про українську революцію.
В уряді на еміграції йшла плідна робота. Створюється Рада Республіки, куди ввійшов Іван Липа, а також оргкомітет по виробленню конституції УНР, очолюваний доктором С. Бараном, який теж гаряче береться за працю. Юрій Липа в той час — репортер відділу преси й пропаганди уряду УНР. Згодом інтерновані переїздять до табору в Каліші (Польща). На початку березня 1922 року обоє Липів перебираються до Винник під Львовом, де батько починає лікарську працю. Юрій вступає вчитись у Познанський університет на медицину. “Я знав, що ти вибереш медицину, це добре. Медицина дасть тобі не тільки фах, вона дасть тобі цілий світогляд”, — так зреагував батько на вибір свого сина.
З приїздом Юрія Липи у Познані пожвавлюється українське життя. Юрко Наддніпрянець — так називали тоді тут Юрія Липу — згуртовує навколо себе молоде студентство, засновує братство “Чорноморе”, стає одним із його ідейних керівників.
Під час закінчення університету у Познані, в якому вчитись Юрієві було сутужно (батько помер у 1923 p.), він мав уже значний доробок своєї літературної праці. Юрій Липа друкується у багатьох галицьких, варшавських, празьких часописах, багато його творів з ранніх юнацьких літ видавались в Одесі, Тарнові, Львові. Це — поезії (збірки “Світлість”, “Суворість”, “Вірую”), літературні статті у “Літературному науковому віснику”, переклади, драматичні твори, пишеться омріяна “Книжка про націю”, про яку згадує в листі до батька, коли той ще жив: “Татусю, а чому має замовкнути моя книжка про націю? Нехай буде...” Історіософічний, філософський, талановитий твір — книга “Призначення України” — вийшов з друку вперше у 1938 році.
У 1929 році Юрій Липа отримав посаду лікаря у Варшаві, де й оселився надовго. Цілих 14 років життя минуло в столиці Польщі. В цей час туди переїхав і уряд УНР на чолі з його президентом в екзилі Андрієм Лівицьким.
Юрій Липа захопився політичними науками й закінчує при Варшавському університеті школу наук політичних, яку очолював тоді професор Курнатовський.
Як лікар, Липа віддавав медицині свій день. Як творець, працював і творив уночі. Відпочивав між ніччю і днем — ранками.
У 1938 році Юрій Липа одружується з художницею-галичанкою, дочкою греко-католицького священика з мальовничого села Рахиня на Івано-Франківщині (Бойківщина) Галиною Захарясевич. Подружжя було щасливим. Народились у них у Варшаві дві доньки: Івася в 1940 році і Марта в 1943 році.
Йшла війна. У Варшаві падали бомби. Подружжя Липів перебралося з дітьми у містечко Яворів - за 50 кілометрів від Львова. Тут перебули один воєнний рік Юрій Липа лікарював, писав. Дружина викладала в гімназії в Яворові. Багато спогадів залишилось жити в людях про доктора, про людину.
У1943 році львівський часопис “Наші дні” присудив Юрію Липі премію за кращу драму (“Король Гаїті”). Липа часто приїздив до Львова, читав лекції для молоді, студентів у Народному домі.
Тривожне літо 1944 року. Радянська “визвольна” окупаційна армія зайняла Львів. Сім’я Липів переїздить у село Бунів, що за 8 кілометрів від Яворова. Не довго пробули вони тут, але “доктор Липа” запам’ятався всім, допомагаючи багатьом і ліками, і словом.
19 серпня Юрія Липу було заарештовано офіцерами НКВС. Після допиту розстріляно.
2 квітня - 180 років від дня народження Еміля Золя (1840 - 1902), французького письменника
Майбутній письменник з’явився на світ 2 квітня 1840 р. в Парижі. Батька його Франческо (Франсуа) Золя, італійця за походженням, до Франції закинула доля чи, вірніше, нуртування історії; мати, Франсуаза Обер, була дочкою маляра-підрядчика з провінції Іль-де-Франс. 1844 p., отримавши підряд на будівництво каналу в місті Екс, що на півдні Франції, Франческо Золя перевіз туди родину. Там минули дитинство і юність Еміля, там він здобував освіту в місцевому колежі, там потоваришував із Полем Сезанном, у майбутньому видатним живописцем - постімпресіоністом, з яким відтоді дружив усе життя.
1847 р. родина Золя залишається без годувальника. 1858 р. матеріальна скрута змушує її переїхати до Парижа, куди Еміль прибуває з твердим наміром стати письменником.
Юнак живе впроголодь, у холодній мансарді на околиці столиці, перебивається випадковими заробітками, але непохитно просувається до своєї мети. Справи трохи поліпшилися, коли Еміль влаштувався працювати до видавництва «Ашет», разом з тим це відкривало йому певний доступ у літературні кола. Початкуючий письменник багато пише в різних жанрах, але, що цікаво, навіть під тиском злиднів не поспішає друкуватися. В одному з листів того часу Золя зізнається: «Я ні з чим ще не обізнаний як слід, і тому збираюся довго ще нічого не видавати, мені необхідно ще багато вчитися». Згодом він скаже: «Якщо у мене й не було віри у свій труд, то довіри до свого заповзяття мені ніколи не бракувало».
Писати Золя пробував ще в колежі, причому починав як поет-романтик. У цьому ж річищі він працював і в перші роки перебування в Парижі - тоді були створені романтичні поеми, позначені тяжінням до масштабності задумів. Далі естетико-літературні погляди Золя швидко змінюються: у середині 60-х років він стає прибічником реалізму, а під кінець того ж десятиліття приходить до натуралізму. У 1864 році з’являється перша прозова збірка «Казки Нінон», романтична за своїм характером, навіяна легендами й переказами рідного Провансу. Першим зрілим твором Золя справедливо вважається «Тереза Ракен» (1868). Пізніше в нього виникає задум романного циклу «Ругон-Маккари». До франко-пруської війни 1870 – 1871 рр. було написано перший роман епопеї – «Кар’єра Ругонів», але книжка вийшла друком уже після закінчення війни та падіння Паризької комуни, восени 1871 р.
З кожним новим твором критики дедалі затятіше нападають на Золя. Його звинувачують в аморальності й розтлінності, у патологічній пристрасті до всього брудного і ницого, в органічній нездатності помічати в житті світле й високе та інших «гріхах». Один з критиків заявляє, що автор «Ругон-Маккарів» є явищем не літератури, а швидше психопатології і ним мають зацікавитися учені-медики. Так різко й запекло не критикували навіть Бодлера й Флобера.
І все ж таки, незважаючи на запеклу протидію критики, авторитет Золя в літературі неухильно зростав. Після публікації роману «Пастка» в 1877 р. до нього нарешті приходить слава, хоч і не без скандального відтінку. Своїм романом Золя стверджує, що злидар приречений на загибель, що умови життя і праці неминуче призводять його до деградації і вимирання.
У середині 70-х років творчість Золя здобуває визнання кращих майстрів художнього слова – Г. Флобера, Е. Гонкура, А. Доде, І. Тургенєва.
Незабаром письменник розпочинає роботу над двома новими циклами, пов’язаними між собою, — це трилогія «Три міста» і тетралогія «Чотири Євангелії». В обох циклах виявляється активний інтерес автора до нагальних суспільних проблем, але романи останніх років дедалі більше зміщуються в площину соціальної утопії, що тягне за собою витіснення реалістичного елементу умоглядними побудовами й проповіддю. Спираючись на еволюційну теорію розвитку суспільства, Золя утверджує в цих творах віру в неминуче торжество труда й науки, в їхню здатність перетворити суспільство на краще.
Високу громадянську мужність виявив Е. Золя у справі Дрейфуса, яка наприкінці XIX ст. сколихнула Францію. Капітан Дрейфус, єврей за походженням, був запідозрений у шпигунстві в генеральному штабі й засуджений військовим трибуналом на довічну каторгу. Вивчивши певні документи й пересвідчившись у невинності Дрейфуса, Золя опублікував відкритий лист президентові республіки Фору під заголовком «Я звинувачую», у якому викривав реакційну вояччину і в ім’я справедливості вимагав перегляду справи. Лист викликав справжню бурю в країні, а його автор опинився під загрозою арешту. Рятуючись від переслідувань, письменник змушений був виїхати до Англії. З цього приводу А. Чехов писав : «Золя виріс на цілі три аршини, від його протестуючих листів свіжим вітром повіяло, і кожен француз відчув, що, слава Богу, є ще справедливість на світі і що, коли засудять невинного, є кому заступитися». Голос письменника було почуто, а справу Дрейфуса переглянуто. Під тиском суспільної думки Дрейфуса у 1899 р. було помилувано, а 1906 р. реабілітовано.
Вершина творчості Е. Золя – двадцятитомний цикл «Ругон-Маккари», над яким він працював протягом 1869 – 1893 рр. Романи, з яких складається епопея, існують не самі по собі, а як фрагменти величезного цілого, покликаного охопити життя суспільства певної епохи на різних його рівнях і в різних аспектах.
До найхарактерніших рис стилю Золя належить домінування візуальних образів, їхня надзвичайна яскравість і пластичність.
Одним із найкращих романів циклу «Руґон-Маккари», написаних на засадах експериментального методу, став роман «Жерміналь». Відомо, що задум твору зазнав істотних змін у ході роботи Золя над матеріалом. Замислюючи свій роман як роман-дослідження, «експеримент», Золя хотів поставити героїв у граничну ситуацію злиднів, голоду, потреби в соціальній помсті та подивитися, чи не буде наслідком таких умов життя розгул кривавої стихії. Від початку Золя керується натуралістичною схемою: поведінку своїх героїв він схильний пояснювати в дусі дарвінівської теорії «природного добору» і боротьби біологічних видів». Голодний робітник бореться за ситий обід директора» — така формула початкового задуму. Відповідно до своєї теорії «експериментального роману», Золя у процесі створення роману вивчав життя і побут гірників, бував у шахтах, спостерігав за умовами шахтарської праці, перечитував гори спеціальної літератури. Опанування матеріалом призвело до того, що Золя подолав натуралістичну схему і створив роман не про озвіріння голодних і страйкуючих шахтарів, а про пробудження народної свідомості, що підкреслено назвою роману. «Жерміналь» — весняний місяць за французьким революційним календарем, місяць пробудження природи.
У ніч на 29 жовтня 1902 р. Золя помер у своїй паризькій квартирі від отруєння чадним газом за досі нез'ясованих обставин. У своїй надгробній промові А.Франс назвав Золя «етапом у свідомості людства».
В Україні Золя відомий з 1870-х pp. Уперше його переклав І. Франко (новела «Повінь», опублікована в альманасі «Дністрянка», 1876); він же є автором вступного слова до видання повісті Золя «Довбня», перекладеної О. Рошкевич (1879). І. Франко та М. Павлик надіслали вдові Золя телеграму з приводу смерті письменника («Вічна честь пам'яті найліпшого француза»), яку підписали також М. Грушевський, Н. Кобринська, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.
19 березня - 90 років від дня народження Ліни Василівни Костенко (1930), української поетеси і письменниці
Народилась Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. В родині вчителів. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось в її пам’яті. Весною і влітку місто нагадувало великий парк над Дніпром. Над містечком височіла Іван-Гора, яка нагадувала мешканцям містечка, що багато віків назад, ще за часів Київської Русі, тут розташувалось укріплене місто Іван-город.
Коли Ліні було шість років сім’я переїхала до Києва.
У 36-му батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети, заарештували як "ворога народу" і оголосили вирок – 10 років таборів.
Потім розпочалась війна. Ліні було 11 років. Довелось пізнати гірку долю біженців.
Писати вірші почала десь в 14 років. Почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. Проучившись деякий час у Київському педагогічному інституті, вона вдається до досить рішучого кроку: залишає його і ,витримавши у 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою першого курсу Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова.
Після смерті Сталіна, у 1953 році, розпочався період, який пізніше буде названо «хрущовською відлигою». Зі сталінських концтаборів повертались репресовані. У пресі почали з’являтися повідомлення про страхітливі злочини сталінського комуністичного режиму. Все доступнішими ставали твори раніше заборонених письменників. Поетичне слово було найбільш популярним серед інших видів літератури. Настав період так званої «естрадної» поезії, коли виступи молодих, але вже знаменитих поетів Євгені Євтушенка, Роберта Рождественського, Андрія Вознесенського, Белли Ахмадуліної та інших збирали тисячні аудиторії.
Ліна Костенко була свідком того, з якою радістю літературна молодь з різних республік Радянського Союзу демонструвала своє, національне.
Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса видає дві поетичні збірки «Проміння землі» та «Вітрила». І всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість.
У 1961 році виходить третя збірка Ліни Костенко «Мандрівки серця». Вона викликала схвальні відгуки, в тому числі і Василя Симоненка, який у цей час працював журналістом у Черкасах.
Через декілька років «відлига» в суспільстві стала змінятись на новий віток заборон і притискань. Четверту збірку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка вже була підготовлена до видання спочатку затримали, а потім взагалі заборонили. З 1965 року комуністична влада знову вдалася до арештів.
Ліна Костенко пише листи на оборону своїх однодумців, які вона, разом з іншими, надсилатиме у вищі партійні та радянські органи.
У 70-х був чинним так званий «чорний список», що складався з імен письменників, яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Одним з перших у тому списку стояло ім’я талановитої поетеси.
Справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману «Маруся Чурай». Довгих шість років він поневірявся по видавництвах.
Тільки з 1977 року почали з’являтися книжки Ліни Костенко. Щоправда, вихід кожної книги давалося поетесі дуже і дуже нелегко. Щоб домогтися виходу своїх поетичних збірок у незіпсованому вигляді, вона двічі оголошувала голодування. Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватися, а гонорарів не отримувала, бо ж книги не виходили.
У 2010 році видає свій перший прозовий твір "Записки українського самашедшого".
Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом – це її людський подвиг.
Все більше знавців поезії, знайомлячись з її творчістю, приходять до думки, що вона належить до обраного кола кращих поетів сучасності. У 1990 році в США відбувся Всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель». Історичний роман «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією (1987). Ліна Костенко є лауреатом кількох зарубіжних літературних премій, в тому числі і премії, що носить ім’я Франческо Петрарки.
Коментарi