2018 рік


/Files/images/Олександр Олесь.jpg 5 грудня - 140 років від дня народження Олександра Олеся (Кандиба) (1878-1944), українського поета, громадського діяча



Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) народився 5 грудня 1878 року на Слобожанщині, сьогоденній Сумській області в містечку Крига, пізніше перейменоване в Білопілля. В чотири роки навчився читати від матері. Науки не любив і школу згадував як катівню. В 9 років написав перший вірш (російською мовою). Любив театр. Скінчивши школу, поступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але, не маючи змогу заплатити за право слухати лекції, кинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На Миколаївському заводі був одним з організаторів театру і виступав у різних п’єсах.

У 1903 р. склав іпит з латини і став студентом Харківського ветеринарного інституту, одночасно поступив на службу в земство статистиком. Служив до 1905 р. Перекладав під час революції майже всі революційні російські пісні, які товариши-революціонери розкидали разом з прокламаціями. Брав живу участь в студентському громадському житті.

У 1903 році поїхав на полтавське свято відкриття пам’ятника І. Котляревському. Там познайомився з І. Липою, який переконав Олександра стати виключно українським письменником.

Олесь пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих і загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії:

Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.

1910 р. Сергій Єфремов так оцінював його творчість: «Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905—1907 pp., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення».

А минуло лише п’ять років відтоді, як молодий поет дебютував у одеському альманасі «Багаття» віршем «Парубоцькі літа — то бурхливий поток», і три роки відтоді, як побачила світ перша (1907) збірка поезій «З журбою радість обнялась».

Могутні, оптимістичні заклики пролунали 1906 р. — в розпал першої російської революції.

Цій революції — її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові присвятив свій талант Олександр Олесь. Тож можна зрозуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку.

На революцію працював поет натхненно і самовіддано, перекладаючи українською мовою «Варшав янку», «Марсельєзу», «Сміло у ногу рушайте», «В неволі скатований люд», утверджуючи свій авторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одною з’являлись і збірки його поезій. Після згаданої «З журбою радість обнялась», яка побачила світ у Петербурзі 1907 p., вийшла книжка поезій II (також у Петербурзі 1909 p.), решта книжок (їх поет також позначав римськими цифрами — III, IV, V) друкувалися в Києві (1911, 1914, 1917). Було підготовлено до друку і книжку VI. У січні 1919 р. журнал «Книгар» повідомляв: «Відомий український поет О. Олесь закінчив і здав до друку VI книгу своїх поезій».

Однак цієї збірки читач не отримав...

Жоден відомий український літературний критик не оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров зазначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дав йому змогу так авторитетно репрезентувати українську поезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринка і Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай,

Борис Якубський і Володимир Коряк... Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся треба говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів на Україні».

Олександр Олесь — талант особливого драматичного напруження і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи, спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливі поетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонким інструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів. Закономірно, що з-під його пера з’явилась і низка драматичних творів «Злотна нитка», «По дорозі в казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Ніч на полонині».

1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка народила йому сина Олега Ольжича.

З жовтня 1909 працював ветеринарним лікарем у Києві, водночас з 1911 співпрацював у редакції «Літературно-наукового вісника» та у видавництві «Лан». 1919 виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині.

З 1920 проживав у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі». З 1924 жив у Празі (Чехословаччина). Листування Олеся з Олегом Ольжичем демонструє справді теплі й ніжні родинні стосунки, батьківську турботу про освіту, захоплення та професійні інтереси сина.

На жаль, його ставлення до української еміграції — і політичної, і культурної, наукової було не завжди справедливим. Роздратованого Олександра Олеся буквально з'їдав сарказм, із яким він знеславлював своїх земляків, змушених поневірятися чужими містами Європи... Невдовзі ця збірка вийшла в радянській Україні під назвою «Емігрантська перезва».

Олександр Олесь не жалів і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагався виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадав у відчай.

О, недурно в скорботах ми плачемо

На вигнанні в холодних світах,

Ми своєї землі не побачимо...

Тільки, може, у мріях, у снах.

І чому по світах ми блукаємо,

І який ми спокутуєм гріх,

Ми ніколи до суду не взнаємо

Від людей ні чужих, ні своїх!

Не раз поет поривався в Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвісті письменники, але найбільше вразила його трагедія родини Крушельницьких. Поет відтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Івана і Тараса в драмі «Земля обітована».

Останні роки і дні життя Олеся були потьмарені фашистською окупацією Праги, тяжкою хворобою і переживанням за сина Олега, який поринув у національно-визвольну боротьбу та був замучений у фашистському концтаборі Заксенгаузені. Про смерть Олега хворому батькові не говорили.

Помер майстер 22 липня 1944 р.

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію...



/Files/images/Нечуй-Левицький.jpg 25 листопада - 180 років від дня народження Івана Семеновича Нечуй-Левицького (1838 – 1918), українського письменника, публіциста, етнографа, фольклориста, педагога

І. Левицький як громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький -письменник. Літературну діяльність він почав у 30 років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо.

Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черка­щині в родині сільського священика.

Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці «не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками».

На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»; «він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер».

У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові.

Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любо­ві до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла роз­виткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.

«Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].

Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по- народному, з приказками і прислів’ями. Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лі­сах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267].

За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар’єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником.

Левицький став письменником. Знайомст­во з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Перська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте,

а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширюва­лись українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів пока­зує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реа­лістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, гро­мадського.

«Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72].

Нечуй-Леви­цький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та мораль­ну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.

Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії прохо­дило в часи національної дискримінації. Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора, не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле­вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности» Костомарова і підлили масла в огонь.

У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і профе­сури, які дивились на все українське з антипатією, які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажли­ва боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв’язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.

Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі».

Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують фран­цузькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письмен­никами, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Фран­цузькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії».

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «по­винен бути язик сільської баби з її синтаксисом».

«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї твор­чості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури —- то самий дух народної поезії, який обов’язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4.

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подро­биць. від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря.

Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів — публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мо­вознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої осо­бистості великого художника з народною творчістю. Знайомство з українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», на­строями української інтелігенції та проблемами, які вона порушува­ла, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона пере­стала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив дру­кування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну».

У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтеліген­ції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою, Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимо­логія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Пол­тавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).

Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й ви­ховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»).

Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, спо­вільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незро­зумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, зага­лом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книж­ками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов’ян­ській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика». Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь».

Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле­вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, куль­тивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шев­ченка був закритий.

Нечуй-Левицький підтримує зв’язки з Київською Громадою, з П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літера­турній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, ви­йшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській».

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле­вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Хма­ри» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Ста­росвітські батюшки та матушки».

У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривджені», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенке­тує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.

Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і куль­турного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар’я­на Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін.

Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письменник.

Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похований на Байковому цвинтарі.



/Files/images/Квітка-Основ\'яненко.jpg 29 листопада - 240 років від дня народження Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка (1778 - 1843), українського письменника, драматурга, засновника одного з перших українських театрів

Формування нової української літератури безпосередньо пов'язане з діяльністю Григорія Квітки - письменника, який у своїх творах сприяв виділенню особливої, багато в чому сентиментальної й водночас тісно пов'язаної з процесами національно-культурного відродження проекції українського світу. «З Квітки був сентименталіст в повному розумінні слова, - підкреслив відомий літературознавець Микола Зеров. - Його соціальне становище - приналежність до одної з багатих і впливових фамілій Слобожанщини - природна його вдача, особливості його виховання, все склалось на те, щоб виробити в ньому релігійний світогляд, консерватизм, віру в непорушність і вищу справедливість існуючого ладу, нахил до ідеалізму в розумінні і художньому трактуванні життя. Загалом беручи, Квітка міг би сам бути прекрасним героєм для сентиментальної повісті».

Григорій Федорович Квітка народився 18 листопада 1778 р. у слободі Основа, що поблизу Харкова (звідси літературний псевдонім). Майбутній письменник походив із впливової дворянської сім'ї. Переселившись із Правобережжя спочатку на Полтавщину, а згодом на Харківщину, Квітки назавжди пов'язали свою долю зі Слобідською Україною.

Початкову освіту Григорій одержав дома, після чого вчився в нижчій школі при Курязькому монастирі, настоятелем якого був його дядько ієромонах Наркиз. Не дивно, що, вихований у такому середивищі, Квітка виявив палке бажання служити богу. Та батьки готували Григорію іншу дорогу. Користуючись послугами багатих і впливових родичів, вони заочно записували сина то в лейб-гвардію, то в герольдію, то в польові полки.

Та ні пропрофесійна підготовка, ні характер Квітки не відповідали щойно одержаному капітанському чину. Він вибрав цивільну службу при департаменті герольдії.

Квітка повністю віддається заняттю музикою (він прекрасно грав на фортепіано, флейті, писав музику) і домашньому театру.

25 вересня 1812 р. з ініціативи Квітки був відкритий перший у східній Україні середній навчальний заклад для жінок – Інститут благородних дівиць, в якому майбутній письменник зайняв посаду керуючого справами. Тут він познайомився з Анною Григорівною Вульф, яка обіймала посаду класної дами в інституті. Згодом вона стала дружиною Квітки і до кінця днів зберегла любов і пошану до чоловіка.

Прізвище Квітки знаходимо меред засновників Харківського театру, кадетського корпусу, перших періодичних видань тощо. При цьому він багато пише. Популярність Квітки-письменника вже в кінці 30-х років була надзвичайно великою.

Крізь усю творчість Квітки-Основ’яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 30—40-х pp.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання. Цими факторами зумовлені властиві панівним верствам суспільно-адміністративні зловживання, лиходійство, громадянська апатія та інфантильність, відсутність бажання служити на благо суспільства. Письменник «вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу» (І. Срезневський). В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простолюду («Простой народ наш любит и склонен к учению»).

У ряді творів Квітка-Основ’яненко користувався принципами і засобами романтизму («Ганнуся», «Перекотиполе») та сентименталізму, однак в останні роки він уже висміював застарілу сентиментальну манеру.

Одним з перших у вітчизняній естетиці Квітка-Основ’яненко виступив з пропагандою «народної теми». Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повну підставу на рівноправне становище серед позитивних героїв літератури. Принципово важливим було його твердження, що справжнім цінителем художніх творів є не «салон» чи українські слов’янофіли, а маси, громада.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті — початок 20-х pp.) Квітка-Основ’яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»), 3 творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816—1817; «Вестник Европы», 1822). В них у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміювалися обмеженість, неуцтво провінційного панства, порушувалися питання про тяжке становище поміщицьких селян.

Квітка-Основ’яненко в кінці 20-х — на початку 30-х pp. написав шість російських сатиричних комедій, в яких сміливо й різко викривалися службові зловживання та аморальність чиновництва і поміщицтва.

Серед цих п’єс — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана 1827 р., опублікована 1840 р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя), «Шельменко — волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (1830, не була опублікована через цензурну заборону). Сенсацією в задушливій атмосфері миколаївської реакції став вихід сатиричної комедії «Дворянские выборы» (1828), в якій на взятих із живої дійсності фактах сміливо й різко розкривалися характерні болячки провінційного чиновницько-поміщицького суспільства. Комедія була сприйнята як виступ проти дворянства взагалі; понад тисячу примірників її в Москві розкупили за два місяці — успіх на той час винятковий. Після прочитання комедії Миколою І вона була заборонена цензурою.

Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ’яненко створює українською мовою повість «Маруся» (1832), а потім ще ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (книга перша — 1834, книга друга — 1836 -1837). Тим самим він розв’язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Поява цих повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ’яненка — повість «Конотопська відьма» (1833)— це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та безпросвітного п’яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Однак ідея повісті неоднозначна. До показу минулого Квітка звернувся і з наміром «бити в минулому сучасне» (цим гоголівським принципом він керується і в романах «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова»). Він показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи занепаду гетьманщини й системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження.

Задовольняючи потреби розвитку української театральної культури, Квітка-Основ’яненко створює сповнену іскристого гумору, жвавих жанрових сцен соціально - побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в основу якої покладено гострий життєвий конфлікт: на перешкоді до одруження закоханих Уляни й Олексія стоять належність нареченого до кріпацького стану, його бідність.

Найвищим досягненням Квітки в драматургії є соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи).

Останні місяці життя Квітки були особливо тяжкими: у зв’язку з другим одруженням брата Андрія Федоровича він втратив навіть той невеликий «пенсіон», який йому виплачували за частину спадщини, в свій час уступлену братові. Хворів письменник недовго: через одинадцять днів 8 (20) серпня 1843 року Квітки не стало.

Квітка-Основ’яненко багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. За свідченням М. Костомарова, він мав «громадное влияние на всю читающую публику, равным образом и простой безграмотный народ, когда читали ему произведения Квитки, приходил от них в восторг».



/Files/images/Гарсіа Лорка.jpg 5 червня - 120 років від дня народження Федеріко Гарсіа Лорки (1898 - 1936), іспанського поета, драматурга

Найвидатніший поет Іспанії XX століття Ф.-Г. Лорка завоював народну любов і всесвітнє визнання. Його талант митця виявився в драматургії, музиці та живописі. Драматург і режисер Лорка створив п’єси, що відродили славу іспанського театру.

Поет-гуманіст не займався політикою, не належав до жодної політичної партії, проте глибоко відчував соціальну несправедливість, про що свідчать його ліричні твори.

У творчості Ф.-Г. Лорки паралельно розвивались фольклорно-літературна, фольклорно-міфологічна та експериментальна тенденції. Кожна домінувала в різні періоди його життя, але одна не заперечувала іншу — їх взаємодія визначила розмаїття художніх пошуків, яскравість його поетичного світу.

Народився Ф.-Г. Лорка 5 червня 1898 року в селищі Фуете - Вакерос поблизу Гранади. Батько його був заможним землевласником, грав на гітарі, писав андалуські пісні — канте хондо. Мати, шкільна вчителька, чудово грала на фортепіано. Родина мала двох синів і двох дочок. Федеріко був найстаршим. Хлопчик ріс в атмосфері поетичних образів давніх іспанських переказів, пісень, музики. Все життя він черпатиме натхнення в поезії рідного краю, легендах і реальних подіях. Відчуття дитинства втіляться в його віршах, романсах і п’єсах.

У 1909 р. родина Лорки переїхала до Гранади. Там Федеріко пішов до школи. Випадок звів його з Антоніо Сегура — учнем Дж. Верді, який виявив у хлопчика здібності до музики, визнав його перші успіхи, але раптова смерть учителя обірвала заняття.

У 1914 р. Лорка, вступивши на вимогу батька до Гранадського університету на факультет літератури, філософії та права, влився в групу студентів, якої захоплювалися поезією, самі пробували писати. Не раз виявлялося, що у Федеріко виходило найкраще.

У 1919 р. він переїздить до Мадрида й оселяється у вільному університеті — Студентській резиденції, проживши там до 1929 р. Там організовує театральні вистави, виступає з власними творами. В ту пору його ім’я асоціювалося з групою «Покоління 27 року», у складі якої були художник С. Далі, кінорежисер Л. Бунюель, поет Р. Альберті та ін. Федеріко знайомиться з директором театру «Еслава» Грігоріо Мартінесом Сьєррою, на прохання якого пише свою першу п’єсу «Злі чари метелика».

Особливо близько зійшовся із С. Далі. Кілька разів гостював у нього в Кадакесі. Подружився з його молодшою сестрою — Анною-Марією. Між ними було щось більше, ніж взаємна симпатія, однак через якийсь час їхні дороги розійшлися.

Виїхавши у 1929 р. до США, деякий час жив у Нью-Йорку, відвідував лекції в Колумбійському університеті, вивчав літературу й мистецтво Америки. Потім вирушив до Аргентини, два місяці жив на Кубі.

Повернувся до Іспанії у час падіння режиму П. де Рівери і становлення республіки. У 1931 р. його призначали директором студентської театральної трупи «Балаган», учасники якої, прагнучи відродити інтерес до класичної національної драматургії, роз’їжджали селами з постановками іспанської класики: творів Л. де Веги, Кальдерона, Сервантеса. До цих п’єс він писав музику, С. Далі малював декорації, а Л. Бунюель, у майбутньому визначний іспанський режисер, здійснював їх постановку.

У 1936 р. сили реакції почали наступ, проти республіки готувалася змова. 16 липня Лорка, на день святого Федеріко — свято його родини, виїжджає з Мадрида до Гранади, а 18 липня починається фашистський заколот. Для Гранади настали страшні дні — арешти, допити, розстріли. Федеріко принесли анонімку з погрозами, а ще через день у будинок увірвалися озброєні люди і стали перевіряти в усіх документи. Коли дійшло до Федеріко, один з чоловіків ударив його по обличчю, сказавши: «Можеш не пред’являти, ми і так добре тебе знаємо». Він переховувався більше двох тижнів, та все-таки його заарештували.

Розстріляли Ф.-Г. Лорку на світанку 19 серпня 1936 року. Притаманна його творам таємничість оповила і його смерть. Довго було невідомим місце його поховання: вважалось, що він був страчений у Віснарі, насправді поета розстріляли в Альфакарі, також поблизу Гранади. Тепер там меморіальний комплекс із дванадцяти колон, на яких вигравіювано поезії Лорки.

Сорок років від страти поета його творчість була під забороною. Тільки після смерті генерала Франко відбулося відкрите вшанування поета на його батьківщині.


"Наталка Полтавка" Івана Котляревського - 200 років безсмертному драматичному твору

Наталка Полтавка



/Files/images/Генріх Ібсен.jpg20 березня - 190 років від дня народження Генріха Ібсена (1828 - 1906), норвезького драматурга, поета


Генрік Ібсен — видатний норвезький письменник, творець “нової драми", який приділяв особливу увагу найпотаємнішому духовному життю людини, вмінню розпізнавати тривожні симптоми неблагополуччя у суспільному бутті за принадною його видимістю.

Генрік Ібсен народився 20 березня 1828 р. у приморському норвезькому містечку Шиєн у родині судновласника. У 1836 р. його батько збанкрутів. Гостро змінився не лише майновий стан родини, а й ставлення до неї оточення. Хлопчику було лише вісім років, проте він гостро відчував цю зміну. Генрік навчався в школі, вражаючи вчителів своїми здібностями, особливо з літератури та малювання, але про вступ до університету годі було і мріяти. У 15 років стає учнем аптекаря у сусідньому містечку Грімстад, аптекарем він працює до весни 1850 р. Отримуючи малу платню за свою працю, молодий провізор присвячував свій вільний час улюбленій справі — літературі.

У 20 років пише свою першу драму “Катиліна” (1848—1849), в якій порушує провідну тему усієї по дальшої творчості — бунт сильної, одинокої особистості проти оточення та її поразка. Майже одночасно створює п’єсу на одну дію про старовинних норвезьких вікінгів «Багатирський курган», яка вперше була поставлена на сцені театру Христианії (Осло). Так розпочався шлях Ібсена як драматурга. У Христианії він навчався на приватних курсах підготовки до вступу в університет і одночасно працював у пресі.

У 1851 році 23-річному юнаку було запропоновано стати художнім керівником, режисером і драматургом Національного норвезького театру в Бергені. Щороку він писав для бергенського театру нову п'єсу. У 1857 р. знову повернувся до Христианії, де був призначений директором театру. Пошуки власного стилю приводять до написання у 1857 р. для цього театру історичної трагедії в прозі «Фру Інгер з Естрота», а у 1858 р. — драматичної обробки старовинної саги про рід Вольсунгів «Вожді на Гельголанді». Коли театр у 1862 р. збанкрутів, Ібсен через деякий час виїхав з Норвегії, відтоді жив переважно у Римі.

Від’їзд зумовили дві основні причини. У 1864 р. спалахнула пруссько-датська війна, прусські війська окупували Данію. Обурений письменник відгукнувся на цю подію віршем “Брат у біді”, в якому закликав Норвегію і Швецію допомогти Данії, дати відсіч німецькій агресії. Але уряди цих країн обмежились загальними відмовками та обіцянками і залишили Данію напризволяще. Другою причиною, яка змусила драматурга полишити батьківщину, було жорстоке цькування його владою за п’єсу «Комедія кохання» (1862), де таврувалося норвезьке міщанство.

Майже 30 років Ібсен провів за кордоном — в Італії та Німеччині. Він стежив здалеку за всіма суспільними і культурними подіями в Норвегії, листувався з друзями, запрошував до свого дому подорожуючих скандинавів. Протягом цих років були написані твори, які становлять золотий фонд світової культури («Бранд» — 1866, «Пер Гюнт» — 1867, «Ляльковий дім» — 1879, «Привиди» — 1881 та ін.), в усіх них панує настрій невдоволення й туги. Цьому сприяв, за словами автора, занепад моральних ідеалів у сучасному суспільстві або навіть їх повна відсутність. Зневірений у пошуках духовної краси, він знаходив деяке полегшення в тому, щоб викривати перед усім світом цю сумну істину, приховану під зовнішнім штучним блиском. Драматург вирізнявся надзвичайною проникливістю, здатністю розпізнавати егоїзм і лицемірство, нікчемність і розпусту, які часом прикривали гучні фрази про свободу і прогрес. Поступово «ідеальна» або «моральна» недовіра перетворилася на його музу. Вона надихала його на все сміливіші дослідження. Так із самого прагнення до ідеалу розвинулася в нього своєрідна художня манера.

Ібсен повернувся додому лише 1891 р. Його палко зустріли співвітчизники. За цей час він став письменником зі світовим ім’ям, проте залишився вірним у творчості норвезькій національній тематиці, своєму народові. Він писав: “Народе мій, ... — я посилаю тобі здалеку своє вітання, посилаю його разом зі своєю вдячністю за всі твої дари, з вдячністю за всі випробування, муки! — Уночі і в моїх поемах я належу батьківщині”.

Останні роки життя драматурга були затьмарені тяжкою хворобою. Помер він 23 травня 1906 р.


/Files/images/Бертольт Брехт.jpg 10 лютого - 120 років від дня народження Бертольта Брехта (1898 - 1956), німецького письменника, мистецтвознавця, драматурга, театрального та громадського діяча

Німецький письменник і режисер Б. Брехт зробив значний внесок у драматургію і розвиток театру XX ст. загалом.

П’єси Б. Брехта напрочуд актуальні и сьогодні. Одні з них попереджають глядача, що на війні багато не заробиш, хіба що втратиш дітей, як матінка Кураж. Інші переконують у потребі змінити світ на краще, тоді й людина стане доброю; або ж залишаються суворою пересторогою людству: здійснюючи наукові відкриття, мислитель створює загрозу самому життю.

Своїм завданням Б. Брехт убачав пробудження свідомості глядача і спонукання його замислитися над «клятими питаннями епохи». «Від літератури — до дії!» — таке гасло його «епічного театру».

Б. Брехт народився 10 лютого 1898 року в м. Ауґсбурзі в забезпеченій родині директора паперової фабрики. Його бунтівну натуру не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи й перспектива затишного міщанського життя.

Навчаючись у гімназії, друкував вірші й есеї в періодичних виданнях. Після її закінчення у 1917 р. студіював літературу та філософію, згодом і медицину в Мюнхенському університеті.

У 1918 р був мобілізований до армії, служив санітаром в одному зі шпиталів. Брехт сприймав Першу світову війну як катастрофічну руйнацію створених гуманістичною культурою моральних цінностей, свідчення втрати людством здорового глузду, вивільнення неконтрольованих істинктів і нежиттєздатності буржуазного світу, економічний, політичнии, соціальний і моральний устрій якого спричинив масове винищення життів.

Повернувшись з війни, пробує свої сили в поезії та драматургії. Пише «Баладу про мертвого солдата», драми «Ваал» (1918), «Барабани серед ночі» (1919), яка в 1922 р. отримала наипочеснішу в Німеччині літературну премію імені Клейста. Із провінційного Ауґсбурга Б. Брехт переїздить до Мюнхена, потім до Берліна. У цьому центрі німецького театрального життя відбулося його становлення як теоретика і практика «епічного театру» (20—30-ті роки).

У Німеччині тоді різко загострилися класові суперечності, економічна криза, протистояння між комуністичною і націонал-соціалістичною партіями. Для Брехта той час виявився надзвичайно плідним, оскільки найприроднішим для нього був стан пошуку і постійного незадоволення здобутим. Він намагається знайти себе серед розмаїття тогочасних мистецьких течій, напрямів і стилів. Вивчаючи діалектику та історичний матеріалізм, студіюючи «Капітал» К. Маркса, прагне відшукати ідеологічне підґрунтя для своїх ідей і теорій, виступає з лекціями в марксистській робітничій школі. Ідея соціальної рівності оволоділа ним на все життя. Проте він був «неортодоксальним марксистом», тому свідомо дистанціювався від комуністичних режимів Східної Європи. Живучи потім у Східному Берліні, він так і не прийняв громадянства НДР.

У Берліні Брехт активно співпрацював з «Театром революційних робітників Великого Берліна» під керівництвом Е. Піскатора і Г. Шуллера. Був співавтором деяких постановок, інсценізатором «Пригод бравого вояки Швейка» Я. Гашека. Це суттєво змінило його погляди на театр і театральне мистецтво, розширило і поглибило використання драматургічних прийомів. Його теорія «епічного театру» використовувалася у статтях, виступах, трактатах.

У 1928 р. Б. Брехт одружився з видатною німецькою актрисою Єленою Вайгель, яка згодом стала виконавицею головних жіночих ролей у його репертуарі. У тому році була написана і поставлена п’єса «Тригрошова опера», яка принесла славу Брехтові далеко за межами Європи. На початку 30-х років інсценізує роман Максима Горького «Мати», перелицьовує сюжет «Орлеанської діви» Ф. Шиллера у п’єсі «Свята Йоанна різниць» (обидві 1932).

З 1933 р. Брехт в еміграції. «Ми країни міняли частіше, ніж черевики...», — напише він згодом у ліричному вірші. Після фашистського путчу переїжджає у Прагу, потім — у Відень, шість років прожив у Данії. У 1935 р. разом із дружиною відвідав Радянський Союз, де зустрічався з письменниками та німецькими антифашистами. Працював співредактором антифашистської газети «Дас Ворт», яка виходила в Москві.

У 1937 р. у Парижі було поставлено п’єсу Б. Брехта «Гвинтівки Тереси Каррар» про громадянську війну в Іспанії. У 1939 р. переїздить до Швеції. Пише хронікальну драматичну сцену «Страх і злидні Третьої імперії» про Німеччину під владою фашизму. Навесні 1941 р. переїздить до Москви, потім живе у Владивостоці, а звідти пароплавом перебирається у США, де його зараховують до штату голлівудських сценаристів. Будучи звинуваченим у «комуністичній змові», покидає Америку. В 1947 р. Брехт опиняється у Швейцарії, а в жовтні 1948 року повертається до Німеччини.

У Східному Берліні разом із дружиною у 1949 р. створює знаменитий драматичний театр «Берлінський ансамбль», в якому були поставлені написані в еміграції нові п’єси: «Кавказьке крейдяне коло», «Дні комуни» (1949) і «Турандот» (1954). Драма «Бюшинг» залишилася незавершеною.

У травні 1955 року Брехт отримав Міжнародну Ленінську премію «За зміцнення миру між народами». Помер Б. Брехт 14 серпня 1956 року в Берліні.


/Files/images/Байрон.jpeg 22 січня - 230 років від дня народження Джорджа Ноела Гордона Байрона (1788 - 1824), англійського поета

Один з найвидатніших поетів XIX ст., Джордж Ноел Гордон Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні. Батько майбутнього поета походив із знатної англійської аристократичної сім’ї, мати — з старовинного шотландського дворянського роду. Незабаром після народження Байрона його батько, прогайнувавши сімейні статки, утік від кредиторів у Францію, де й помер.

У дитинстві Байрона виховувала мати, жінка вкрай неврівноважена й екзальтована. Жили вони самотньо в містечку Ебердин у Шотландії, постійно потерпаючи від матеріальних нестатків. Таке життя, досить часті бурхливі сутички з матір’ю, фізична вада (у нього одна нога була коротша з другу) гнітили маленького Байрона, від природи наділеного винятковою чутливістю і вразливістю. Порятунок від усіх печалей хлопчик шукав у спілкуванні з величною і поетичною природою гірської Шотландії, уславленої у безсмертних поезіях геніального співця цього краю Роберта Бернса. А в довгі осінні та зимові вечори няня Мей Грей, яку любив слухати майбутній поет, неквапливо розповідала йому старовинні перекази та легенди про криваві міжусобиці та про улюблених народних героїв Шотландії.

У десятирічному віці, після смерті двоюрідного діда, Байрон несподівано успадкував титул лорда і родовий замок Ньюстед, розташований у Ноттінгемському графстві. Ньюстед, що колись був католицьким монастирем, а потім подарований предкам Байрона королем Генріхом VIII, Байрону дістався у напівзруйнованому стані.

Учився Байрон спершу в аристократичній школі в Гарроу, а потім у Кембріджському університеті, де посилено займався ораторським мистецтвом і свідомо готував себе до політичної діяльності. Водночас він багато читав і систематично тренувався у різних видах спорту. У шкільні та студентські роки Байрон звертається й до оригінальної поетичної творчості, створює чимало віршів, кращі з яких включає до збірки «Години дозвілля», опублікованої влітку 1807 року.

Рання лірика Байрона свідчить про розмаїтість його літературних та громадських інтересів. Багатозначне тут звернення до Есхілового «Прометея», образу тираноборця і богоборця, якого поет, за його власними пізнішими спогадами, любив ще в юності. Незважаючи на невеликий ще тоді життєвий досвід вісімнадцятилітнього поета, його лірика уже відбиває самостійність мислення, пристрасність і вимогливе ставлення його до людей та громадських установ.

Збірку вороже зустріла англійська критика. У досить широкій рецензії впливового журналу «Едінбурзький огляд» (№ 1 за 1808 рік) у брутальному й безапеляційному тоні Байрона звинуватили в невмілому наслідуванні, інфантильності думки, браку поетичного обдарування. Ця рецензія, проте, не тільки не збентежила молодого поета, а й стала причиною до створення першого його справді видатного твору, сатиричного памфлета «Англійські барди та шотландські оглядачі» (1809).

Сатира Байрона, витримана в стилі класицистів (тут Байрон, зокрема, перегукувався з «Дунсіадою» Александра Попа), була дотепним і гострим викриттям реакційних романтиків та літераторів тієї епохи і їхніх натхненників — представників правлячої верхівки Англії. Особливо нещадно нападає він на поетів «озерної школи». Називаючи Вордсворта «архіапостолом таїни та містицизму», висміюючи туманність та «чортовиння» Сауті й Колріджа, Байрон протиставляє їм творчу діяльність передових письменників свого часу. Гранично чітко відзначає він заслуги Річарда Шерідана, творця реалістичної сатиричної комедії; Джорджа Крабба — поета-реаліста, співця селянства та міської бідноти; Джеймса Монтгомері, автора поеми «Швейцарський мандрівник», редактора прогресивної газети «Іріда», що неодноразово відбував тюремне ув’язнення за антиурядові виступи.

Принципову правильну оцінку дав Байрон і Вальтеру Скотту.

Він звертається до Скотта-поета з закликом, який неначе б накреслив пізніші творчі досягнення Скотта-романіста. Це заклик відмовитися від штучно ідеалізованого «готичного» трактування доби середньовіччя і звернутися до значних, вузлових подій в історії його батьківщини — Шотландії.

Незабаром після закінчення університету Байрон вирушив у тривалу закордонну подорож (1809—1811 рр.). Він відвідав Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію, Італію, побував на багатьох островах Середземного моря, в Малій Азії. Ця подорож не тільки надзвичайно розширила розумовий виднокруг молодого поета, а и сприяла формуванню його революційної свідомості. У країнах, відвіданих Байроном, відбувалися тоді важливі, сповнені драматизму, події: на Піренейському півострові точилася війна проти наполеонівської окупації, народ Греції готувався до національно-визвольного повстання проти турецького поневолення. Під час подорожі Байрон студіює албанську, новогрецьку та турецьку мови, виявляє інтерес до фольклору середземноморських народів. Пізніше, живучи в Італії, поет досконало опанував італійську мову, а також з захопленням вивчав вірменську мову, написав передмову до граматики вірменської мови, яку склав за його участю вірменський чернець Паскаль Ашар. У цій передмові поет висловлює щире співчуття «пригніченому і благородному народові Вірменії» і називає її однією з найцікавіших країн світу.

У роки подорожі водночас із становленням політичних переконань швидко розквітає і могутнє поетичне обдарування Байрона. У цей час він створює дві перші пісні відомої своєї поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», ряд віршів і чудову поему «Прокляття Мінерви» (1811). Написана в Афінах поема, з одного боку, забарвлена елегійними спогадами про величне минуле Еллади, а з другого—знов-таки переростає в сатиричний памфлет, спрямований на викриття зовнішньої політики Великобританії. Зокрема говорить тут Байрон і про неминуче в майбутньому повстання поневолених Англією колоніальних народів.

Перебуваючи в Греції, Байрон одержав повідомлення про тяжку хворобу матері. Він перервав подорож і поспішив на батьківщину, проте матері в живих уже не застав. Повернувся він до Англії в момент нового загострення там класової боротьби, у період завершення промислового перевороту і могутнього піднесення робітничого руху руйначів машин — луддитів.

Ноттінгемське графство, де минули юні роки Байрона, здавна було одним з головних осередків луддитського руху. Саме там, як це твердилося у звіті палати лордів, «виник уперше в листопаді 1811 року нахил до відкритого й організованого заколоту». Байрон знав про все це не тільки з газет, а й був очевидцем цих подій. Він глибоко співчував робітникам-луддитам і був обурений підготовкою кривавих репресій проти них. 27 лютого 1812 року Байрон виступив у парламенті з палкою промовою, що виражала гнівний протест проти проектованого нового закону про запровадження смертної кари руйначам машин.

Своїм одноосібним протестом Байрон нічого не домігся, закон про смертну кару луддитам парламент прийняв, проте поет і далі боровся за їхні права. 2 березня 1812 року він опублікував свій вірш «Ода авторам білля проти руйначів верстатів», у якому з винятковою силою викрив антинародну політику правлячих кіл Англії. При цьому Байрон фактично піднімається до прямого заклику загальної помсти душителям свободи.

21 квітня 1812 року Байрон виступив у парламенті з промовою, присвяченою ірландському питанню. У цій своїй промові він викрив ганебну гнобительську, великодержавницьку політику англійського уряду в Ірландії.

Переконавшись в ілюзорності своїх сподівань на парламентську діяльність, Байрон демонстративно відмовився від подальшої присутності на засіданнях палати лордів. У листі до свого друга Лі-Гента від 21 січня 1816 року він писав: «Якби ви знали, скільки продажності і гниття в пацієнтах цієї «лікарні»... ви здивувалися б не тому, що я так рідко там виступаю, а тому, що я подеколи намагався це робити».

Виступи Байрона в парламенті та його політична лірика 1812— 1814 років (зокрема, найзначніші серед цих його творів: «До ридаючої леді», «На відвідання принцем-регентом королівського склепу», «Віндзорська піїтика») накликали на поета ненависть з боку реакціонерів та правлячих кіл, що й спонукало Байрона в 1816 році назавжди покинути батьківщину.

У роки, що передували еміграції, поет вів інтенсивну творчу діяльність. Саме в цей час він створює цикл так званих східних поем: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814) , «Лара» (1814), «Облога Корінфа» (1815), «Паризина» (1816). У цей же період Байрон написав основну частину своїх ліричних віршів.

Східні поеми і лірика Байрона цих років, як зазначали дослідники, сповнені настроїв одчаю і світової скорботи, що йде від шекспірівського «Гамлета». Усе це було результатом розчарування Байрона в політичній парламентській діяльності, його духовної самотності, сумовитих роздумів над торжеством реакційних сил у Європі. Особливо важко сприйняв Байрон звістку про реставрацію Бурбонів у Франції. Усе це характерно, зокрема, й для вірша «Душа моя похмура» (1815) , що його російською мовою переклав М. Ю. Лєрмонтов:

Душа моя мрачна. Скорей, певец, скорей!

Вот арфа золотая:

Пускай персты твои, промчавшися по ней,

Пробудят в струнах звуки рая.

И если не навек надежды рок унес,—

Они в груди моей проснутся,

И если есть в очах застывших капли слез —

Они растают и прольются.

Пусть будет песнь твоя дика. Как мой венец

Мне тягостны веселья звуки!

Я говорю тебе: я слез хочу, певец,

Иль разорвется грудь от муки.

Страданьями была упитана она,

Томилась долго и безмолвно;

И грозный час настал — теперь она полна,

Как кубок смерти, яда полный.

Після короткочасного перебування в Бельгії поет поселився в Швейцарії, де вперше зустрівся з Шеллі, з яким у нього зав’язалася і міцна щира дружба і тісне творче спілкування. Дружба з Шеллі сприяла послабленню песимізму в Байрона і поверненню його на позиції активної громадської діяльності.

Восени 1816 року Байрон виїхав до Італії, де активно включився в революційну боротьбу. Того самого року Байрон познайомився у Венеції з графинею Терезою Гвінчіолі і щиро полюбив її.

Брат Терези — П’єтро Гамба був одним з головних керівників карбонаріїв. Використовуючи свої права знатного іноземця, Байрон подавав карбонаріям неоціненні послуги: допомагав переховуватися від австрійської поліції, переховував у себе секретні документи організації, допомагав революціонерам діставати зброю та боєприпаси тощо. Водночас він стає одним з найвидатніших борців проти реакції в усій Європі.

За кілька місяців перебування в Швейцарії Байрон створює низку значних поетичних творів, завершує третю частину поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда» (заключну частину поеми він написав у Венеції 1817 року), пише поеми «Шільонський в’язень» і «Скарга Тассо», працює над філософською драмою «Манфред», яку завершив 1817 року у Венеції. Ці твори, як і близька до них поема «Беппо», написана вже у Венеції, свідчать про зростання епічних тенденцій у його творчості. З включенням Байрона до руху карбонаріїв ці тенденції стають переважаючими. Поет звертається до найважливіших проблем сучасності. У період між 1819 і 1823 роками Байрон створює свої найвидатніші з ідейного та художнього боку твори: філософську драму «Каїн», драму «Марано Фальєро», поеми «Бачення суду», «Бронзовий вік», роман у віршах «Дон Жуан». У цей же час Байрон написав і драми «Сарданапал», «Два Фоскарі», «Вернер, або спадщина», поеми «Ірландська аватара», «Острів» та інші поетичні твори. У 1819 році поет звертається до образу українського гетьмана в поемі «Мазепа».

Коли в Італії розгромили рух карбонаріїв, Байрон виїхав до Греції, яка вела тоді національно-визвольну боротьбу за незалежність проти турецької влади. Спорядивши на свої особисті кошти військовий корабель «Геркулес», він вирушає в порт Міссолунги, де його з почестями зустріли представники грецького повстанського уряду.

Захворівши на лихоманку, Байрон помер 19 квітня 1824 року у Міссолунгах. Його смерть грецький народ сприйняв як непоправиму втрату. В країні було оголошено траур. В останню путь поета проводжали з воїнськими почестями, на його труну, покриту чорним плащем, було покладено шолом, меч і лавровий вінок.



/Files/images/Сосюра.jpg 6 січня - 120 років від дня народження Володимира Миколайовича Сосюри (1898 - 1965), українського поета, перекладача



В. М. Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) Дитячі роки поета минають в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Одинадцяти років В. Сосюра йде працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Верн, Фенімор Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції з притаманним їй образним рядом та інтонацією. Проте факти соціальної дійсності вражали його так само, як і факти життя особистого. Соціальна тематика природно уживалася в його вірші з сентиментальними медитаціями. Це засвідчує вже рання лірика, яку можна умовно обмежити 1921 р.

Лисичанська газета «Голос рабочего» (1917, 14 жовт.) друкує вірш В. Сосюри «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора» (22 жовтня) , а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У поезії В. Сосюри ще висвічує красива жура витонченого самітника, вчувається богемний подзвін кришталю проте до богеми він не мав жодного стосунку («Гроза», «Бокал», «Вновь один»). Та дедалі дужче звучить у його віршах тривожне вирування розбудженої соціальної стихії («Много в душе еще песен неспетых»).

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920 - 1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою Сосюри в нім записано: «В 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові...» Однак відшукати цю книжечку не пощастило.

1921 р. виходить поема «Червона зима», яка повернула в радянську поезію особистість в усій складності притаманних їй поривань. У невеличких дев'яти розділах поема вмістила теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат, відчуття єдності з народом і віру в ідеали народовладдя.

Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.

Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Даниною космізму 20-х років є поема «Навколо» (1921). Вселенські масштаби виміру подій і у поемі «В віках» (1921). Стоїчне сприйняття суворої дійсності відбите у присвяченому М. Хвильовому диптиху «Сніг» («Сніг... перед очима, за лицями лиця...»). А у вірші «Граційно руку подала і пішла» панує стихія революційного романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про синкретизм художнього мислення Сосюри.

З-під пера митця виходить низка ліро-епічннх поем; «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня», всі — 1924).

Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетичні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» (1923 — 1924) він створює автобіографічну епопею «Залізниця», що складається із п'яти сюжетно пов'язаних поем. Слід визнати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами і мінусами.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет, де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу і разом з усім курсом — свою власну творчість. У літературному житті поет посідав досить незалежну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922 — 1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з іншого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи громадянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші 1926 р., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистецьких ідей).

Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих суперечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924).

У 30-ті, кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані», котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. з'являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як вірші «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).

Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревіє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935). Щоправда, ціною цього було досить шіроке продукування і кон'юнктурно-декларативних текстів, на взірець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пера. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.

Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції українського фольклору. Наприкінці 30-х він ніби заглиблюється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його ліриці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми.

1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні, гостре переживання миті.

Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі безмір переживань. Людські переживання, здатність захоплюватися, вражатися поет підносить вище раціонального глузду («Ти спиш, а я заснуть не можу»).

Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й воднонас неретушований показ бідиє. Це також показ такого житейського щастя, що було до війни й буде після її закінчення, яке кожного чекає в колі домашнього затишшя («Коли додому я прийду», «Коли фіалка синім оком...»). З великих творів цього періоду найцікавішою є поема «Мій син» (1942 — 1944), що висвітила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і особистих втрат.

«І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі» — так увічнить він першу хвилину миру в поемі «Огненні дороги» (1947). Та вже за мить озвалися в тій тиші гул моторів і шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови. Бажане стало дійсністю (адже й назва збірки 1947 р. «Щоб сади шуміли» — це рядок із вірша 1941 р. «В цю годину грізну»), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: «І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив». «Жита краса», «срібло рік», «зелені сни душі» — така образність домінує в його ліриці, доносячи психологічну суть часу, хоча й нерідко призводячи до самоповторів.

Риси ідейно-стильової еволюції виявилися вже у вірші 1941 р. «Любіть Україну!», що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був опублікований в Україні та в Москві (в перекладах О. Прокоф’єва та М. Ушакова), а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.

В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). З книгою «Солов'їні далі» пов'язуємо початок останнього і, сказати б, світлого періоду творчості поета.

Лірика В. Сосюри світла й піднесена, але не до висот сталінського «едему», а до вічності: «Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами — це вічність над нами шумить».

Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «я», спраглого, попри декларовану суспільну гармонію, безумовної первозданної гармонії всесвіту («Залило водою луки...», «Вже скосили гречку, осінь недалечко...»).

Багато працює В. Сосюра в епічному жанрі — пише поеми «Студентка» (1947), «Вітчизна» (1949), «Україна»(1951, присвячена братерству східнослов'янських народів, що, однак, не рятує автора від ярлика «зоологічного націоналіста»!), «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960). Віднесена до «заборонених творів», поема разом з грунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована у журналі «Київ».

У ці роки поет з особливою чулістю поетизує рідну Донеччину. Саме завдяки ліриці В. Сосюри широко і свіжо входить у вітчизняний культурний материк цей задимлений і непишний степовий край («Земля моїх батьків», 1955, та багато інших).

Від кінця 50-х доля всміхнулася Сосюрі й дарувала йому насамкінець спокій і духовний лад. І він зміг, не витрачаючись на марноту, вслухатися в красу світу, відчути себе тим, ким насправді і був — «співною часткою зоряного руху». Лірик із ліриків, Сосюра в ці роки не зазнає жури самотності! він — «разом», він — кровина роду, якій за себе не страшно: «Народе мій!.. З тобою в далі солов 'їні мені судилося іти», «Батьківщини молодість — молодість моя!» та ін. Всемогутнє, всеохопне це почуття десятиліттями трактувалося як вияв громадянськості. До певної міри — так, але хіба це тільки свідома соціальна установка, а не щось глибше, складніше й багатше?!

Всі розумування про В. Сосюру як свідомого громадянського поета (по суті кон'юнктурні, покликані перетворити його на рупор державних ідей) спростовуються; морально-філософською ідеєю, якою справді перейнята вся його лірика. Осердям цієї ідеї є апологетизація життя як такого в усіх його багатоликих виявах.

1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом із його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) започаткували розробку цієї теми в радянській українській літературі.

Низку цікавих творів приносять книжки «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961), що виходять попри тяжку хворобу серця.

Останні збірки Сосюри «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964). Відчуваючи всього себе у всьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят четверта, а вісімнадцята його осінь: «Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг — крик перепелиний» («Серцем я пишу листи...», 1960 - 1961). 8 січня 1965 р. поета не стало, але старість жодної хвилини не мала над ним влади.



/Files/images/В Стус.jpg 6 січня - 80 років від дня народження Василя Семеновича Стуса (1938 - 1985), українського поета, прозаїка, перекладача





6 січня 1938 року в селянській родині Семена Дем’яновича та Ілини Яківни Стусів у святвечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем.

Несприятливі обставини, які склалися в краї, де Стуси жили з діда-прадіда, змушують їх переїхати 1940 року з села Рахнівки Гайсинського району Вінницької області до міста Донецька, де батьки влаштовуються на працю робітниками хімічного заводу. Так Василь став донбасівцем. Ще до шести років він пішов до школи. З 1944 по 1954 роки навчався в середній школі № 75 в селищі шахти № 10 м. Донецька, яку закінчив з відмінними оцінками.

1954—1959 роки — навчання на українському відділенні історико-філологічного факультету Донецького педінституту.

Василь читав дуже багато, просиджував у бібліотеці, глибоко вивчаючи вершинні досягнення світового письменства, світової культури взагалі і особливо — праці філософів, яких лаяли на лекціях, встигав постійно удосконалювати знання іноземних мов, а під час канікул щоліта працював у залізничній шляховій бригаді.

Закінчивши навчання у 1959 році, Василь поїхав учителювати на Кіровоградщину. Працював учителем Таужнянської середньої школи Гайворонського району. Незабаром його призвали до армії. Служив спочатку в Лубнах, а потім — на Уралі. Неначе сама доля знайомила його з тими місяцями, де доведеться потім відбувати ув’язнення.

У 1961 — 1963 роках Василь Стус — викладач української мови та літератури СШ № 23 м. Горлівки, підземний плитовий шахти «Жовтнева» м. Донецька, літературний редактор обласної газети «Социалистический Донбасс».

У журналі «Донбас» № 5 за 1962 рік під рубрикою «Зеленые всходы» опублікована його перша добірочка віршів.

Більш серйозною публікацією Василя була добірка віршів в «Літературній Україні» з напутнім словом Андрія Малишка. Стус бере активну участь у роботі обласного літературного об’єднання і стає одним з незаперечних лідерів його.

3 листопада 1963 року Василь Стус стає аспірантом інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України з курсу «Теорія літератури». Тема дисертації — «Джерела емоційності художнього твору» (на матеріалах прози: Л. Толстой і В. Стефаник, Е. Хемінгуей і М. Пруст, А Камю і В. Фолкнер).

Столичні журнали звертають увагу на творчо обдаровану людину. Журнал «Дніпро» в № 10 за 1963 рік публікує добірку з чотирьох віршів В. Стуса, а наступного 1964 року знову ж таки 10-му номері — статтю «На поетичному турнірі».

В 1965 році в журналі «Зміна» (№ 1) опубліковано два вірші Стуса, в «Дніпрі» (№ 2) за цей же рік — стаття «Хай будемо щирі», в якій ішлося про інтелектуальний рівень нашої поезії.

У Празі виходить антологія «Молода радянська поезія: українські автори», до якої включено три вірші Стуса в перекладі чеською.

У творчості Василя Стуса осібно стоїть праця аспірантських часів «Феномен доби». Це унікальна розвідка про Павла Тичину, про дивовижний талант поета і його злам, коли почалися репресії проти української інтелігенції.

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» відбувався перегляд фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Виступив режисер, за ним — Іван Дзюба, який закликав присутніх протестувати проти арештів близько двадцяти українських інтелігентів. Його гаряче підтримали В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Зінаїда Франко та інші.

Реакція керівництва інституту була негайною. Вже 20 вересня Василь Стус відрахований з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу...»

Менше ніж за рік Василь Стус змушений поміняти кілька місць роботи. І скрізь його знаходило «недремне око», чекало увільнення під вигаданим безглуздим приводом: заборонено працювати не за фахом.

10 грудня 1965 року Стус одружився з інженером авіаконструкторського бюро O.K. Антонова — Валентиною Попелюх. Тієї ж зими він виступив на літературному вечорі з віршем «Не можу я без посмішки Івана...», який потім стоятиме першим серед «віршів наклепницького змісту» у судовому обвинуваченні.

12 січня 1972 року Василя Стуса заарештовано. Під час обшуку в нього було вилучене майже все написане за 15—17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади, а також багато книжок з його бібліотеки. 7 вересня того ж року Стуса, звинуваченого в «антирадянській агітації і пропаганді», Київський обласний суд засудив до п’яти років перебування в таборах суворого режиму та трьох років заслання. До лютого 1977 року Стус відбував ув’язнення в мордовських таборах, а заслання — в селищі Матросове Магаданської області, де працював гірником на рудні об’єднання «Северовостокзолото».

Мужньо перенісши всі незгоди перебування у в’язницях і на засланні, у серпні 1979 року із вкрай надірваним здоров’ям Стус повертається до Києва.

Напередодні Московської олімпіади Щербицький наказав виселити з Києва злодіїв, повій і дисидентів. Василя Стуса в травні 1980 року заарештували, інкримінуючи йому листи до Сахарова, Лук’яненка, Григоренка та київських друзів, за вірші та «усну агітацію». Швидкий і неправий суд засудив Стуса до максимальної міри покарання — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання; крім того, наклав на нього 2200 карбованців судових витрат.

Етапували його в табір ВС-389/36 біля селища Кучино Чусовського району Пермської області. Там уже було багато його знайомих політв’язнів, засуджених повторно. Востаннє він бачився з рідними навесні 1981 року. Відтоді його щоразу позбавляли побачень «за порушення режиму». За найменше збочення — карцер, принизливі обшуки по 5—6 разів на день.

Вже й перебудова почалася, та вона не торкнулася табірного режиму. Влітку 1985 року до зони приїхала медична комісія. Викликали Василя. Він перелічив свої хвороби (був справді тяжко хворий), але комісія визнала його здоровим. Обізвав їх фашистами — потрапив у карцер.

Іншим разом наглядачі донесли на Стуса. Знову карцер. Це вже було занадто навіть за тих умов. І він сказав товаришеві по табору Бородіну, що оголошує голодування. Той запитав: «На скільки днів?» — «До кінця».

Через декілька днів уже весь світ знав, що на 47-му році життя (як і Шевченко) помер відомий правозахисник, український поет Василь Стус. Його було таємно поховано вночі на кладовищі села Борисово в могилі під номером 9. За кілька годин до приїзду дружини і сина.

А 19 листопада 1989 року в Києві на Байковому кладовищі відбулося перепоховання Василя Стуса і двох його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого, замордованих у в’язницях і таборах. За свідченням очевидців, на похоронах у непогоду з холодним пронизливим вітром зібралися понад 30 тисяч чоловік з усіх куточків України. Такого Київ не бачив від часів перепоховання Тараса Шевченка в 1861 році.


2017 рік

/Files/images/Servantes.jpg 9 жовтня - 470 років від дня народження Мігеля де Сервантеса (1547—1616), іспанського письменника











Для перегляду відео необхідно встановити останню версію Adobe Flash Player.

проект "Дон Кіхот"


/Files/images/Болеслав Прус.jpg 20 серпня - 170 років від дня народження Болеслава Пруса (1847 - 1912), польського письменника





Під псевдонімом Болеслав Прус виступав найвизначніший польський реаліст Олександр Гловацький. За широтою охоплення життя і типовістю образів творчість Пруса була вершиною польського критичного реалізму.

Народився Болеслав Прус у зубожілій шляхетській сім’ї. Рано залишився без батьків. Змалку виховувався у тітки, а згодом – у брата Леона Гловацького. Ще в гімназії під впливом брата взяв участь у польському повстанні 1863 – 1864 рр., метою якого була національна незалежність Польщі і знищення феодальних порядків. Був поранений, деякий час перебував під арештом у Любліні. Після звільнення продовжив заняття в гімназії. У 1866 році Прус переїхав до Варшави і хотів продовжити навчання, але важкі матеріальні умови змусили його братися за саму різну роботу.

У 1872 р. почав публікуватися у варшавських гумористичних журналах «Муха» та «Шпильки». Відтак дебютував у літературі як автор гумористичних оповідань під загальною назвою «Суспільні ескізи». У газетах «Варшавський кур’єр» та «Щоденний кур’єр» Прус регулярно публікував фейлетони, у яких яскраво виявився його сатиричний талант. В атмосфері соціально-політичної боротьби між консервативною шляхтою і ліберальними буржуазно-поміщицькими колами на світогляд і естетичні принципи Пруса визначальний вплив справили ідеї варшавського позитивізму.

У 1875 р. одружився на своїй далекій родичці Октавії Трембіньскої.

Вивчаючи польське село, Прус знаходить серед селян «характери повні і виразні, природний розум, сильні почуття», «скарби ситуацій і типів». Він визнавав селянство не за об’єкт опіки чи педагогіки, а за самостійну силу, що пробуджується до політичного і культурного життя. Ця концепція лягла в основу повісті «Форпост» (1885). І. Франко назвав «Форпост» знаком переходу польської літератури до джерел живої води» і шедевром, яким вона може пишатись: адже героєм твору виступив мужик.

Закономірним був перехід Пруса від малого жанру до широкого, епічного узагальнення. Результатом ідейно-художніх пошуків стало створення у 1887 – 1889 рр. соціально-психологічного роману «Лялька», який вважається одним із найзначніших досягнень польської реалістичної літератури ХІХ ст.

Чи не найпомітнішим твором письменника став історико-філософський роман «Фараон» (1896), який виявився цілковитою несподіванкою для сучасників з огляду на інтерес автора до подій далекого минулого у Стародавньому Єгипті. Прус так сформулював тему свого роману: «Три чинники: народ – фараон – жерці. Гармонія між ними і боротьба».

Після поразки російської революції 1905 року Прус написав роман «Діти» (1908). Автор порівнює революційну діяльність молоді з безглуздими дитячими витівками.

Роман «Зміни» виявився останнім і незавершеним твором письменника. Головним героєм роману Прус зробив російського студента-соціаліста Димитрія Пермського.

Всі роки життя Прус займався публіцистичною діяльністю: йому належить ряд серйозних робіт на суспільно-політичні теми.

Помер Прус у Варшаві 19 травня 1912 року.


/Files/images/i.jpg 6 березня - 90 років від дня народження Габрієля Гарсія Маркеса (1927—2014), колумбійського письменника-прозаїка, журналіста, видавця і політичного діяча; лауреата Нобелівської премії з літератури (1982)

Гарсіа Маркес — це один з найвідоміших письменників сучасності, найяскравіший представник літератури «магічного реалізму».

Він народився 6 березня 1928 року в провінційному колумбійському містечку Аракатака поблизу річки Магдалени. Батько майбутнього письменника був телеграфістом, доброю й чуйною людиною. Серед головних чинників та життєвих обставин, що визначили майбутній світогляд та коло творчих інтересів письменника, він згодом підкреслить благодійний вплив материних батьків, у родині яких він виховувався (його бабуся Транкіліна знала безліч неймовірних історій і була неперевершеною оповідачкою; дідусь Ніколас, полковник у відставці, ветеран громадянської війни 1899—1903 років — був мужньою і доброзичливою людиною), а також фантастичну атмосферу місцевості, де він жив, історія та побут якої були овіяні численними міфами та легендами.

Смерть діда у 1936 році змінила чудесний, часом фантастичний світ дитинства Гарсіа Маркеса: він переїздить з рідної Аракатаки до міста Сапакіри, де вчиться в інтернаті. Саме тут спогади дитинства й туга за рідною домівкою спонукають хлопчика взяти ся за перо — він починає писати.

З 1946 року Гарсіа Маркес — студент юридичного факультету в Боготі — столиці Колумбії. Санта-Фе-де-Богота (повна назва столиці) стає місцем видання першого друкованого твору письменника: у 1947 році виходить перше оповідання, хоча автор ще не має чіткої певності щодо майбутньої літературної кар'єри.

У 1948 році у зв'язку зі складною політичною сітуацією у столиці, Гарсіа Маркес змушений покинути улюблене місто та переїхати до Картахени. Тут він ще деякий час займається юриспруденцією, але згодом переключається на журналістську діяльність: 1950—1954 роки — Гарсіа Маркес — репортер з розділу хроніки. З 1954 року він знов у Боготі вже як журналіст.

Письменник давно мріяв побувати у Європі, і його мрія, нарешті, здійснюється: як кореспондент пгмчи «Ель Епектадор» Гарсіа Маркес працює спочатку в Римі, а пізніше переїздить переїздить до Парижа.

Перші літературні спроби Гарсіа Маркеса належать періоду його навчання в інтернаті, де він пробує писати вірші й оповідання. Вдруге юнак звертається до літератури з середини 40-х років, поєднуючи свої творчі пошуки з журналістикою. Втім, надто серйозно до своїх тодішніх занять літературою Гарсіа Маркес ще не ставився, жартома зазначаючи, що свої перші оповідання написав з метою розвіяти скепсис критика і романіста Саламеа Борди щодо спроможності молодого колумбійського покоління висунути зі своїх рядів власних письменників. Перші художні публікації Гарсіа Маркеса справді не були вдалими. Це насамперед стосується його повісті «Опале листя» (1951), в якій він змалював вигадане містечко Макондо, що нагадує реальне містечко його дитинства Аракатаку. Цей твір був знаменний ще й тим, що започаткував одну з провідних тем усієї подальшої творчості письменника, а саме — тему самотності, відчуженості людини у світі. Подальша його письменницька кар'єра зазнавала як успіхів, так і тимчасових занепадів. Одне з його оповідань 1955 року «Якось після суботи» отримало національну премію Колумбії.

У 1957 році 30-річний Маркес відвідав СРСР в якості кореспондента на московському фестивалі молоді та студентів. Першим населеним пунктом на території Союзу, який відвідав письменник, стало українське містечко на Заході країни Чоп, у ньому він провів близько п'яти годин. Спогади про цю подорож містяться в есе "СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без жодної реклами кока-коли".

Письменницька слава приходить до Гарсіа Маркеса в 1967 році, коли з'являється його роман «Сто років самотності», що мав неймовірний успіх і був поставлений критиками за глибиною ідейного задуму і рівнем художньої досконалості в один ряд із «Дон Кіхотом» Сервантеса. У романі, навіяному біографічними образами дитинства, а також історичним контекстом життя країни, змальовані шість поколінь роду Буендіа — від його заснування і до повного виродження. Причиною цього виродження стає замкнутість, ізольованість від часу та проблем, якими живуть решта людей, а в більш глибокій смисловій перспективі роману вимирання роду Буендіа символічно знаменує деградацію, духовний занепад людства, котре все більше індивідуалізується і усамітнюється, втрачаючи ту духовну єдність, ту солідарність, яка виступає основною запорукою виживання і розвитку. Саме у зв'язку з романом Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» чи не вперше з'являється й термін «магічний реалізм».

Ще одна магістральна тема творчості Гарсіа Маркеса — це проблема влади, її філософського та психологічного обґрунтування та причин її переродження в некеровану законами і мораллю деспотичну тиранію. Ця тема проходить через багато творів письменника, з яких у першу чергу слід назвати збірку «Незвичайна і сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабцю» (1972), роман «Генерал у лабіринті» (1989) і особливо головний, за визначенням самого письменника, роман «Осінь патріарха» (1975).

Видатний внесок письменника в розвиток латиноамериканської літератури XX століття був відзначений у 1982 році Нобелівською премією: «За романи та оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цього континенту». Основними стильовими рисами творів Гарсіа Маркеса є взаємопроникнення елементів реальності та фантастики, поєднання філософських здобутків сучасної латиноамериканської культури з мотивами та образами індіанської, негритянської та іспанської міфології, експресивний метафоризм, тяжіння до символічних узагальнень та притчової манери оповіді, лаконізм та «снайперська точність мовлення».

Останні його твори – романи «Жити, щоб розповісти про це» та «Я тут не для того, щоб робити промови».

Помер класик світової літератури Габріель Гарсіа Маркес 17 квітня 2014 року у Мехіко.



/Files/photogallery/1482824405_glibov.jpg 5 березня - 190 років від дня народження Леоніда Івановича Глібова (1827—1893), українського поета, байкаря, журналіста, видавця




Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х років) працював в українській поезії Леонід Глібов, з ім'ям якого пов'язані створення оригінальної модифікації жанру байки і розвиток деяких тенденцій лірики. Зберігаючи внутріш­ню єдність упродовж десятиліть, не улягаючи різкій ево­люції, його творчість не тільки по-своєму відгукувалася на жанрові й стильові шукання української поезії, а й подала своє оригінальне трактування її проблематики, національного й культуро-філософського смислу.

Леонід Іванович Глібов народився 21 лютого (5 березня за н. ст.) 1897 р. у с. Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер Семенівський р-н) на Полтавщині в сім'ї управителя велико­панських маєтків, згодом дрібного поміщика. Здобувши освіту в домі магнатів Родзянків, продовжував навчання у Пол­тавській гімназії (1840—1847). Початком літературної діяль­ності Глібова можна вважати 1841 р.; цим роком датований російськомовний вірш «Сон» (зберігся в перекладі україн­ською мовою). Ще під час навчання поета в гімназії була ви­дана збірка «Стихотворения Леонида Глебова. 1845 и 1846» (Полтава, 1847), до якої ввійшло 50 поетичних творів (за ха­рактером своїм — відгомони пізнього романтизму в російській поезії).

Гімназії Глібов не закінчив, вийшовши з 6-го класу; далі навчався в Ніжинському юридичному ліцеї кн. Безбородька. Трирічну на той час програму ліцею він проходив шість років (1849—1855) через хвороби, смерть батька, родинні клопоти тощо. В ліцеї Глібов продовжує поетичну творчість росій­ською мовою та робить спроби писати й по-українськи. У 1853 р. в «Черниговских губернских ведомостях» з'являю­ться друком понад 20 байок поета, через два роки — його перші україномовні вірші.

З 1858 р. Глібов працює вчителем історії та географії в чо­ловічій гімназії Чернігова. В середовищі інтелігенції міста (С. Ніс, О. Маркович, О. Лазаревський, О. Тищинський та ін.) народжується ідея першого у Наддніпрянській Україні не­офіційного видання. Ним стала газета «Черниговский листок» (липень 1861—серпень 1863 р.). Основні клопоти щодо ор­ганізації газети взяв на себе Глібов; він і став її видавцем та редактором.

Для любительської театральної трупи Глібов пише тоді ж одноактівку «Сусіди» («До мирового!») та фрагмент комедії «Хуторяночка», пізніше переробленої в одноактівку «Веселме люди, или Кровь — не вода». У петербурзькій «Основі» з'яв­ляється ряд його байок (переважно передруки). Більшість на­писаних доти творів цього жанру (36) увійшли в збірку «Бай­ки», видану в Києві 1863 р.

Із серпня того ж року Глібов зазнає адміністративних переслідувань, спричинених дружніми стосунками з одним із членів підпільного товариства «Земля і воля». І хоч ніяких матеріалів, які б засвідчували близькість поета до революційних кіл, службам знайти не вдалося, видання «Черниговского листка» було припинено, Глібова звільнено з посади вчителя гімназії, а трохи згодом знищено нерозповсюджений тираж його «Байок». Із жовтня 1863 р. для письменника почалися довгі місяці й роки безробіття під адміністративним наглядом, злигодні, побільшені також хворобами та домашніми неща­стями. Тільки наприкінці 1867 р. чернігівське земство призна­чило його на посаду завідувача друкарнею, де він і працював до кінця життя.

У 1872 р. в Чернігові здійснено друге видання «Байок», куди ввійшло 50 творів (повторене в Києві 1882 р.). Наступні спро­би видань чи перевидань байок за життя Глібова наштовхува­лися на цензурні заборони: «по тенденциозности и украинофильству» цих творів.

Ім'я Глібова — байкаря й лірика — стає дедалі відомішим в Україні. З 1890 р. у письменника налагоджуються контакти з львівськими журналами «Зоря» та «Дзвінок». На їх сторін­ках (епізодично й у деяких інших виданнях) письменник пуб­лікує майже половину свого байкового доробку, чимало лірич­них віршів. У 1891 р. українська громадськість відзначила 50-річчя літературної діяльності Глібова. Своєрідне поетичне свято — вшанування Дідуся Кенира — організував «Дзвінок», у якому поет друкував байки, а також виступив з творами но­вого для себе жанру — загадками й акростихами, підписуючи їх цим псевдонімом.

Помер письменник 29 жовтня (10 листопада за н. ст) 1893 р. в Чернігові. Вперше всі 107 байок поета, а також за­гадки й ліричні поезії з'явилися у виданні «Твори Леоніда Глібова» (К., 1904).

З книги: Історія української літератури. ХІХ ст. У 3 кн. Кн. 2. / За ред. М.Т. Я. Яценка. - К.: Либідь, 1996. - С. 144 - 164.


Книга-ювіляр 2017 року.

Історичному роману Пантелеймона Куліша "Чорна Рада" - 160 років.

/Files/images/b4e40be9abc6b37f373021f863ff0486.jpg

проект "Чорна Рада"


/Files/images/ukraine-0107__1390828502__615.jpg 2 лютого - 120 років від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка (1897— 1968), українського поета, мистецтвознавця, літературознавця

Євген Маланюк - поет, публіцист, літературний критик - був, за його власними словами, «на хресті слова розіп'ятий цвяхами літер...» Не з власної волі опинившись в еміграції, він мав одного героя своєї творчості - Україну, - як «степову Елладу», так і «Пріську гетьмана Петра»; їй віддані були любов і гнів талановитого поета, поезія якого завдяки основному тонові глибокого національного пафосу та вибагливій культурі поетичного слова здобула загальне визнання.

Народився Євген Филимонович Маланюк в маленькому провінційному містечку Новоархангельську на Херсонщині (тепер Кіровоградської обл.) на берегах мальовничої Синюхи, на межі колишнього Дикого поля. Його дід Василь, що замолоду водив у Крим чумацькі валки, оповідав онукові козацькі легенди, чумацькі бувальщини і пробудив у серці хлопця незнищенну любов до рідної землі.

Батько поета, завдяки природному розумові і самоосвіті, став проводирем місцевої інтелігенції, ініціатором створення театру, відкриття гімназії в містечку, захоплювався історією, співав у церковному хорі. Отже, Євгенові було в кого вчитися, від кого перейняти любов до поезії, музики, класичної літератури.

Після закінчення початкової школи він продовжує освіту в Єлисаветградському реальному училищі. Саме тоді, у 13 років, хлопець починає віршувати. Тоді ж у нього формується культ читання. «Преса - привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію», - писав він пізніше.

Йому боліло, що «громадянство все менше читає, так знову проспить Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

Після реального училища юнак вступає до Петербурзького політехнічного інституту, але на заваді продовженню навчання стає Перша світова війна. Після закінчення Київської військової школи прапорщик Маланюк у складі кулеметної роти потрапляє на фронт, переживши всі страхіття війни. Але після її закінчення йому знову довелося воювати, тепер уже захищаючи Українську державу. 1920 року тридцятип'ятитисячне українське військо після запеклих боїв було змушене відступити і перейти польський кордон. Одним з його вояків був і військовий старшина Євген Маланюк, інтернований в таборі для військовополонених. Тут він виступає перед побратимами з рефератом «Зброя культури», в якому переконливо доводить, що «ідеї виростають й мужніють на підґрунті національної культури - от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу, - поети». Пізніше він прийде до такої політико-поетичної формули:

Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети!

Після трьох років таборового життя, під час якого Маланюк активно співробітничає в журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка», він виїздить до Чехословаччини навчатися в Українській Господарській Академії. Він поринає в бурхливе літературне життя української еміграції, дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос» (1925), потім видає книгу поезій «Гербарій» (1926).

Наскрізним мотивом поезій цього періоду є осмислення трагічної долі Батьківщини, гіркота від поразки визвольних змагань. Любляче й зболіле серце поета народжує докори:

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ж ти коханка, а не мати, -

Зрадлива бранко степова!

І тут же каяття:

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Така роздвоєність образу України притаманна всій поетичній творчості Маланюка. У збірках «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939) поет заглиблюється в історичне минуле України, підносячи державотворчі змагання часів княжої доби, козаччини і водночас протиставляючи їм «рабську кров», «розслабленість ледачу».

Але мета в нього одна - хай навіть нестерпно болючим презирливим словом, але розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.

У 1929 році, після закінчення навчання, Маланюк виїздить до Варшави, де працює в міському магістраті, організовує літературну громаду «Танк», що починає видавати журнал «Ми», налагоджує стосунки з Дмитром Донцовим та поетами, які гуртувалися навколо журналу «Вісник», виступає з доповідями літературознавчого й культурологічного характеру. У 1936 році у Варшаві вийшла книга його поезій «Еллада степова» в перекладі польською мовою.

Живучи за межами України, Є. Маланюк ні на хвилину не пориває з нею, співпереживає випробуванням, що випали на її долю, поезіями відгукується на страшні репресії, голодомор. Пильно стежить за творчістю письменників в Україні.

Наприкінці Другої світової війни Маланюк змушений був покинути Польщу і переїхати до Чехії, де також не міг залишатися, оскільки його ім'я було внесено радянською контррозвідкою «СМЕРШ» до списку емігрантів, які підлягали депортації або знищенню. Він пробув чотири довгих роки в Німеччині, у таборах для переміщених осіб, аж поки 1949 року не відплив у свою третю еміграцію - до США. І в Америці він не полишає пера, видає поетичні збірки «Влада», «П'ята симфонія», «Поезії в одному томі», «Остання весна». «Серпень», два томи статей, нарисів, есе з промовистою назвою - «Книга спостережень», що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті. В тому ж році побачила світ і посмертна збірка поезій «Перстень і посох».

Помер Євген Маланюк 1968 року в Нью-Йорку, залишившись вірним своїм словам: «Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну».

З книги: Далекі зірниці. Українська література першої половини ХХ ст. / Упоряд. В.І. Шкляр, П.П. Орленко. - К.: Грамота, 2005. - С. 191 - 208.

Кiлькiсть переглядiв: 1291

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.